Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Як можна мати таке гладеньке чоло? — начебто питав він ученицю. Чи можна було б щось таке згадати по стількох роках, якби Бруно не був тепер у центрі уваги?

Або ось інша розповідає, як він повів її на прогулянку, тримав за руку і пояснював складності націонал-соціалізму. Учитель з неповнолітньою ученицею? Начебто жодної двозначної інтимності, але все-таки… (Батько поклав кінець пориванням шкільного професора стосовно його неповнолітньої доньки. І знищив буцімто наявні листи…)

„Ми, «кози», вважали його ексцентриком”, — звірялася одна з дівчат із порядної сім’ї, якій він давав уроки малювання. Дзвонили з подругами у двері й утікали, ховаючись за рогом — хотіли випробувати твоє терпіння.

Ти наділяв їх королівською поблажливістю і начебто такою ж королівською усмішкою.

Була ще одна, панна Б., приятелювала із Вайнґартеном. У них він познайомився з нею за тарілкою картопляників. Нібито захопився її чорно-зеленою сукнею з оксамиту й жоржету. Це ще не все, бо коли закінчив, то „випив трохи вина з її черевичка”.

Заради Бога! Таж він ніколи не пив вина.

Були й розповіді хлопців. Рідші й нудніші. Так, ніби вони не мали уяви і медійного відчуття подружок. Зазвичай у цих розповідях учні ставали наче вкопані перед стінами у помешканні Бруно, переповненому жінками з батогом… і шепотілись… що це всупереч природи, що це ненормально…

Твій біограф оминав ці відвертості, хоча іноді й надсилав мені те чи інше щиросердя, рясно засіяне знаками окликів та знаками запитання. Я зрозуміла, що він по-своєму прагне захистити тебе від вигадок розігрітої й надмірно роздмуханої пам’яті. А часом від звичайнісінького маразму вже старих людей.

Тож не кожному вірив. Намагався згладжувати гострі кути, ліпити твій образ на подобу… власне, на чию? На свою власну? Нашу власну?

З іншого боку, як він, Бруно, стільки років витримав у школі, щороку з новими стадами галасливих хлопців? Та ще й навчаючи такого дивного предмета, який, зрештою, принижував його. Бо ж уроків малювання насправді він мав дуже мало. Навіть не одну третину тих годин, що мусив виконати як учитель ручної праці. І так скільки років? Сімнадцять. Мабуть, єдиний письменник у Польщі на такій посаді.

Нічого дивного, що до тієї „своєї” Роми міг іноді написати: „Службові обов’язки переповнюють мене жахом, викликають огиду, заморожують радість життя”.

А до — будь ласка, достатньо каталожної картки „ручна праця”, і вже маю! — Вацлава Чарського [224] Вацлав Чарський (1894–1949) — видавець, у 20-х роках власник видавництва „Wacław Czarski і S-ka”, відтак головний редактор часопису „Tygodnik Ilustrowany”. ще гостріше: „…ця боротьба з дружньою й симпатичною бандою 26 хлопчаків… озброєних молотками, пилками й рубанками, не є шляхетною боротьбою, а раптові й відчайдушні засоби терору, до яких вдаюся, аби цю банду приборкати, мені огидні”.

Досить. Ні, не досить. „Щодня повертаюся після цього розлючений і брудний ізсередини, з відразою до себе і такою раптовою втратою енергії, що кількох годин замало, аби її реґенерувати”.

Саме про це я й думала — як він давав з цим раду. Я ж сама була учителькою, тож добре знаю, що в цій професії найгірше. Отож найгірше — це нудьга, одноманітність. Так, так. Можна обожнювати романтичних поетів і Шекспіра, але по багатьох роках аналізу тих самих творів, хочеш цього чи ні, все обертається на рутину. І вже не лише тексти ті самі, але й слова, якими про них розповідаєш.

Та він, Бруно, мав більше свободи, може, навіть своєрідну свободу вибору. Уроки малювання, особливо навесні й улітку, могли бути суцільним задоволенням. Часто відбувалися за межами школи. Пленер — це природне середовище для художника. Тож у якомусь закамарку ринкової площі чи в парку часто можна було зустріти класи „пана професора Шульца”. Трохи нахилений, як зазвичай, тихим голосом щось пояснював учням. Може, навчав їх спостерігати й обирати. Може, пояснював правила перспективи, а може, зі скульптур на фасаді будинку виводив казкову розповідь про колишніх мешканців Дрогобича.

Але навіть коли не мав перед собою свого улюбленого листка паперу, на якому, тихенько про щось розповідаючи, міг творити олівцем свої світи, хоч це й не був урок малювання, то все одно він ніколи не повторювався. Міг щоразу заново зачаровувати своїх учнів. Бо чи є інший, такий самий кусок дошки, такий самий аркуш картону, такий самий слід від рубанка?

Неповторність. Володарювання річчю. І матерією. Постійно іншою. Мабуть, саме це, попри необхідність заробляти, дозволяло йому вижити у школі, яку так часто ненавидів усією своєю душею. Принаймні це полегшувало ситуацію примусу. Здається, під керівництвом Бруно на шкільних заняттях конструювали навіть радіоприймачі. У тридцять дев’ятому році, такі кристалічні… Інша річ, що вдома я воліла сама закрутити гайку. Або кран, той клятий кран…