Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Упізнаю їх по голосу, гримасі вуст, шрамові на щоці, зачісці. Слабші, блідіші, посивілі, та колись вони були поруч зі мною. Не можу відвернутися й піти.

Не можу?

Не впевнена, що це ласка. Через них я зазнала більше болю, ніж полегшення.

Боротися далі не маю вже сили.

Чимраз важче змусити себе до чогось. У лютому 1989 року напише, що припинила будь-які контакти, навіть з близькими людьми, і ніщо не може змусити її відновити листування… „хіба що землетрус”.

Трохи цих землетрусів тоді було, тож кілька разів ще дається чути. Як-от після виборів 1989 року, що так несподівано виграла опозиція Солідарності, — вважає, що загальна ситуація не обіцяє нічого доброго, попри шанси…

Він би думав так само. Оптимізм не притаманний людям, яких надто часто випробовувала доля.

Тазостегновий суглоб не дає їй жити. Терапія довга й болісна. Вважає, що на ендопротез „вже запізно”. Допомагає родина, допомагають Фіцовські.

В останньому листі до „Шановного й Дорогого Пана” (від 28 серпня 1990 року) Юна написала, що різних ліків їй не бракує, нехай цим не клопочуться. Дістає їх у достатній кількості від кузинів з Лондона і Вашинґтона. Але все одно не допомагають…

Ще відповідає на запитання Біографа про окуляри… Шульц часто читав і малював у її присутності, але ніколи не носив окулярів.

11 липня 1991 року ковтнула жменю таблеток проти болю та снодійних. У холодильнику залишила пляшку шампанського. Мабуть, хотіла її відкрити наступного дня. Тоді, 12 липня, припадали чергові уродини Бруно. Дев’яносто дев’яті. До сотих вже не дочекалася. Не змогла дочекатись.

Янгол і Диявол — свідки попередньої спроби — послабили свою пильність. Цього разу не встигли її врятувати.

Спочила на ґданському цвинтарі Серебрище [237] Srebrzysko — комунальний цвинтар у Ґданську, заснований 1924 року, розташований на лісистій території у Верещі. , у могилі, яку викупила собі багато років перед тим, одразу після війни.

Доля малюнків, які роками берегла, залишається невідомою.

Портрет на її надгробку склеєний з двох фотографій. Перша — це Вона. Друга… помітно відрізняється… Може, це Він. Бруно?

Юна завжди була для мене найтаємничішою серед жінок Бруно Шульца. Потрібна уява, аби вивести її з тіні. Аби проникнути через забуття, на яке вона сама себе прирекла.

Вона таїлася, тому іноді складно було створити її образ.

Портрет Юни будую як з її власної, по роках відтворюваної пам’яті та пам’яті свідків її життя, так і з припущень і підказок уяви. Понад двадцять років після її смерті повертаю Юну до життя у складних стосунках з мистцем, який так сильно відрізнявся від неї. Іноді межі між вигадкою і реальністю стираються, у фактів „виростають крила”. Сподіваюся, що це допомагає краще зрозуміти характер цього непростого зв’язку.

Чимало людей долучилося до будування мого образу.

Дякую Бєті Фіцовській (та Фондові ім. Єжи Фіцовського) за перше і найважливіше натхнення. Без нього не було б цієї книжки. Листи Юзефіни Шелінської до Єжи Фіцовського, які передала мені Бєта, стали одним з найістотніших джерел цієї історії. Поруч з багатими матеріалами з архіву Фіцовського, який довгими роками невтомно реконструював долю автора „Санаторію під Клепсидрою”.

Еві Піскуревич з бібліотеки Варшавського університету — янголові-охоронцеві цього архіву — дякую за провідництво в його лабіринті та надійну підтримку в усіх архівних пошуках.

Свої таємниці мені відкривали архівалії у Львові, Ґданську, Варшаві. Це завжди супроводжувалося неоціненною допомогою працівників цих установ: Головного львівського архіву, Ґданської університетської бібліотеки (раніше Вищої педагогічної школи), Головного архіву статистичного управління та Головної лікарської бібліотеки.

У пригоді стала мені також пам’ять інших. Дякую учням Бруно Шульца за подорожі в минуле, які повертали присмак колишнього дрогобицького життя моїх героїв. Це були:

Мариля Бірман (Тель-Авів), Зеев (Вілек) Фляйшер (Беер-Шева), Абрам Гауптман (Тель-Авів), Зоф’я Левікова (Варшава), Цві Оренштайн (Тель-Авів), Єжи Пілецький (Вроцлав).

Альфредові Шраєру [прізвище в жалобній рамці. — Прим. верстальника .] (Дрогобич) висловлюю особливу вдячність не лише за багатогодинні розмови, але й за надання безцінних документів та фотографій.