Рута Богдан - Тримай мене міцно

«Нічого собі. Оце так колежанка, ого-го!»

Дівчина ошелешено подивилася на Агату. Жінка швидко рушила до Богдани. Та ні, обійдешся! Богдана підхопилася і направила на кляту чорнявку удар повітрям. Ого, як полетіла! Богдана опанувала себе і сконцентрувала сили. Судячи з усього, це буде важкий суперник, щоб їй грець… Але вона ж іще так мало вміє… Ну що ж, відступати все одно нікуди, та вона й не звикла. Хоча можна полетіти до табору, але ні… Що буде, то й буде…

Агата швидко піднялася і здійняла руками пиловий вир. Він полетів прямо на Богдану… І раптом вона почала захлинатися у пилу, задихатися, їй кортіло вирватися, вилетіти звідси. Вона схопилася за горло, і перед очима з’явилися синьо-червоні пухнасті хмари, що махали їй лапами у німому привітанні…

Агата ногою повернула обличчя дівчини вбік. Вона не ворушилася. Холодний зневажливий погляд темних очей, зверхня усмішка… Жінка повернулася і швидко пішла геть.

Степ завмер у німому горі. Прохолодний вітер лагідно овівав гарне тонке обличчя, бліді напіврозкриті вуста, перебирав каштанове шовкове волосся, що розлетілося по тендітних плечах, ніжно цілував закриті очі. Ніч огорнула її і сховала у своїх обіймах…

Місяць яскраво світив у темному літньому небі. Божедар стояв на краю галявини, уважно вдивляючись у пітьму. Раптом серед дерев промайнула тінь. Божедар підняв руку, і йому на передпліччя сів сокіл. Птах почав щось швидко говорити мольфару, уважно дивлячись на нього великими темно-карими очима. Погляд Божедара поступово став більш глибоким і темним.

Він кивнув соколу, і той здійнявся у повітря. Зробивши коло над галявиною, він піднявся вище і розчинився у зоряному небі. Божедар повернувся до Каменя. Він простяг долоню, щоб звичним рухом лагідно торкнутися шорсткої поверхні, і раптом завмер. Неначе блискавка, мольфар обернувся і різким рухом направив палицю у пітьму. Почувся звук удару. Раптом зліва з’явився пиловий вир. Він полетів на мольфара, вириваючи траву і збираючи камінці у високий стовп. Божедар виставив ліву руку з перснем, і вир розбився об невидимий кордон, а камінці розлетілися у різні боки.

Несподівано з пітьми, з того боку, де чувся звук удару, з’явився Лео. Сталево-сірі очі втупились у темно-карі. Неначе невидимий міст проліг між двома свідомостями. Декілька секунд перетворилися на вічність. Раптом Мольфар та чаклун одночасно схрестили палицю і вогняний стовп. Агата, що зненацька вийшла з темряви, атакувала Божедара з іншого боку. Її пиловий вир понісся на нього, всмоктуючи землю і траву, що трапилася на його шляху. Але перстень і на цей раз не підвів мольфара. Він стояв перед Каменем, не зрушивши ані на крок.

Вони билися вже півгодини, а час летів, неначе миттєвість у Всесвіті. І ніхто не міг узяти гору. Лео та Агата вирішили будь-що отримати Книгу. Не дивлячись на удари мольфара, вони підіймалися знову і знову, насідали та відступали, але не здавалися.

Раптом на галявину опустилися сокіл та голубиця. Через мить Лео впав від удару блискавки, а Агата полетіла на землю, змита величезним потоком води. Вони швидко обернулися вовками і зникли у нічному лісі.

— Зрозуміли, що проти трьох у них немає шансів, — промовив Божедар, втомлено прихиляючись до широкого стовбура дуба.

— Та у них і проти тебе одного шансів не було, — заперечив Захар.

— Не було, але так можна було ще вічність простояти, — усміхнувся Божедар і втомлено опустився на землю.

Захар та Марія сіли поряд.

— Доведеться переховати Книгу, — сказав мольфар.

Його очі стали чорними. Вони виблискували у пітьмі, неначе світляки.

— Так, тепер нам не буде спокою, — Захар стурбовано дивився на Марію.

— А що це за жінка з ним була? — знахарка занурилася у темні провалля Божедарових очей.

— Судячи з усього, його помічниця.

— Коли летимо? — поцікавився Захар, готовий відправитися у будь-яку хвилину.

— Завтра вдень.

— Чому не сьогодні?

— Данило зможе тільки завтра.

— Щось сталося?

— Так, дещо.

Марія стривожено подивилася на Божедара.

— Щось із Данилом чи Богданою?

— Він завтра сам розкаже.

— Добре.

Немає сенсу просити далі, Божедар такого не любить. Що ж, зачекаємо до завтра.

— А він вже знає, що ми завтра летимо?

— Так, я попередив.

— Коли ж ви встигли? Ми ж тільки відбилися, — зелені очі Марії стали ще більшими, ніж завжди.

Звичайно, вона знає про мольфарів багато, але таки багато чого ще не знає.