Рута Богдан - Тримай мене міцно

— Та я нікуди не бігаю.

— А на скелі, а у ямі, а у таборі? Он Тарас вже схуд від горя. А дівчата всі позеленіли від заздрощів. Ще б пак, такий красень. Завжди тобі все найкраще дістається.

В голосі Олени несподівано почулася образа.

Богдана ошелешено мовчала, намагаючись скласти докупи все, що вона зараз почула. Данило, Тарас, дівчата… навіть Олена! Господи, невже Тарас у неї закоханий?! Тю, як це вона не помітила… А дійсно, як це? Вона завжди таке бачила одразу. А тут… Таки голова її була зайнята чимось іншим. І дуже зайнята… Книгою? Кріслом? Лео? Небом? А може, дипломом? Чи усім одночасно? Мабуть, останній варіант. Але є ще один. Варіант. Ні… Вона, як завжди, струснула головою. То зовсім не варіант. Хай краще дівчата по ньому сохнуть, ну його до дідька. Богдана перевернулася на інший бік і закрила очі. А він і дійсно гарний, ніде правди діти. Вона лягла на спину і втупилася у дах намету.

— Та ну, він оно з тією чорнявкою більше розмовляє, ніж зі мною за всі півтора тижні, - спробувала відбрикнутися Богдана.

— Ага, та то вона за ним бігає. А він за тобою. Дивись, а то ще відіб’є.

Олена радісно бухнулася на спину.

— А як же звати мою суперницю, часом не знаєш?

— Я завжди все знаю. Агатою звуть.

Дівчина задоволено пхикнула.

— І хто ж вона? Теж із Києва?

— Атож, вони колеги.

— Ну, то вони давно знайомі. Може, в них якраз щось і було.

— Може. Судячи по її поглядам, то воно ще є.

— Ну хай щастить.

Богдана відвернулася і закрила очі. П’янкий аромат матіоли наповнив її мозок і поступово вирвав із реальності у інший світ, де не було ні крісел, ні книги, ні Агати…

Величезні прадавні валуни, де не де порослі травою та мохом, стирчали із землі по обидва боки прірви. Як же тут гарно!

Богдана нахилилася. Їй так кортіло стрибнути вниз, у ті холодні води, і поплисти невідомо куди, як плили колись скіфські царі у свою останню путь. Хоча ні, куди їй поспішати. Краще відправити у цю путь отого дурнуватого шукача крісел, і якнайшвидше. І можна навіть не цією річкою.

Богдана сиділа на камені, вдивляючись у горизонт. Так важко опиратися самій собі. Вона вже вкотре тікала від інших і йшла подалі від табору, щоб ізнову розчинитися у цій прадавній красі і відчути ту жадану свободу, якої їй так не вистачало.

І ось вона вже стояла на самому краєчку скелі, розчепіривши руки, неначе великий птах. Вона більше не могла опиратися ні своєму бажанню, ні своїй підсвідомості. І раптом Богдана стрибнула. Вона стрімко полетіла униз, вдихаючи той аромат свободи, про який так довго мріяла. І ці декілька секунд здалися їй вічністю.

Вже над самою водою вона обернулася ластівкою і полетіла понад річкою, ловлячи останні промені сонця, що заходило за обрій. Ластівка піднялася над валунами, щоб побачити цю величну красу зверху і закарбувати її в своїй пам’яті навічно. Вона летіла назустріч вітру, він обвівав її, пестив, шепотів щось ніжне та відверте. Ластівка підіймалася ще вище. Рожево-червоні пухнасті хмари махали їй своїми великими лапами у знак єднання з правічним небом.

Нарешті птаха почала знижуватись. Ось уже видно силуети валунів, і навіть можна розгледіти траву, яку колихав теплий степовий вітер. Сонце вже сховалося за обрій, і сутінки огорнули все навкруги. Ластівка торкнулася землі. Богдана подивилася на хмари, посміхнулася і помахала їм у відповідь.

Ну хоч так… Хоч так вона побувала там, куди вабила її неспокійна, дика душа. Хоч так… Але вже час повертатися до табору… Вона обернулася. Перед нею стояла Агата.

От дідько, невже вона все бачила? І що тепер робити? А може, вона просто подумала, що з’їхала з глузду і їй усе привиділось? Це був би найкращий варіант. Зараз перевіримо.

— Привіт! Як справи? — Богдана мило посміхнулася, невинний погляд світло-карих очей спрямований прямо у вічі.

Якось ця Агата дивно дивиться. І аура у неї якась чорна. Що за маячня?

— У вас що, мову від цієї краси одібрало? — запитала Богдана.

— Зараз у тебе відбере, і не тільки мову.

Овва, ти диви, яка сердита. З чого б це?

— Та що ви кажете? Чого раптом?

Невже дійсно у них щось було? Ревнує, чи що.

«Недарма вона мені одразу не сподобалась. Хоча ні, не відразу. Але це вже не має значення», — подумала Богдана. І очі в цієї жінки такі темні, глибокі, як у Божедара. Але в неї вони якісь холодні.

— То що не так? — поцікавилась Богдана.

— Все!

Агата раптом рвучко викинула праву руку вперед, і Богдана відчула сильний удар у груди. Вона відлетіла на декілька метрів і впала на землю.