Рута Богдан - Тримай мене міцно

— Окей! Приходь, ще посидимо! — підморгнула Олена і повернулася до розмови.

Богдана покрокувала до намету, зайшла усередину, поклала рюкзак і повернулася до колег. Дівчата весело щебетали про польову кухню, хлопці жартували. Богдана замислено дивилася, як на горизонті тануло маленьке червоне сонце.

— Агов, ти сьогодні якась не така!

Голос Олени змусив Богдану повернутися до реальності.

— Яка це не така? Що за дурня! — весело засміялася дівчина. — То, кажете, з таким кухарем ми через два тижні з ями самостійно вилазити не зможемо? Ну що, організуємо автопідйомник, якось же давні єгиптяни піраміди будували.

— Ага, а хто буде витягувати? Ми ж будемо всі як колобки і у ямі, - запитала Олена.

— А ми керівника попросимо, — сказала Богдана. — Он він який стрункий, а вже ж не перший день тут харчується. І як це йому вдається?

— Мабуть, він заговорений.

— Треба в нього те заклинання дізнатися, то й автопідйомник не знадобиться.

Всі весело засміялися. Богдана спостерігала, як Данило розмовляв із якоюсь cимпатичною чорнявою жінкою. А й дійсно, у нього гарна фігура. Високий, стрункий, міцні руки. І світло-карі очі. Та ну його, задовбав.

Дівчина відвернулася і прислухалася до розмови. Сонце вже зайшло, і було чутно, як цигикають цвіркуни десь зовсім поряд. Спека спала, і нічна степова прохолода нарешті огорнула всіх. Богдана розчинялася у цих дивних нічних звуках, цих казкових нереальних пахощах, і її серце переповнювалося вдячністю за можливість бути тут і зараз, серед цієї дивовижної краси.

Це неймовірно… Вони персикові… Персикові! Вона ніколи раніше не бачила скель такого кольору… Богдана стояла на тому ж самому місці, звідки вчора роздивлялася долину. Перші промені сонця тільки-но обережно виглянули з-за обрію і тихенько розливали дивовижний відтінок на все, що трапляється на їхньому шляху. Це якась казка. Неймовірний світ. Дівчина завмерла у німому захопленні, боячись поворухнутися і сполохати цю фантастичну мить одкровення.

— Так, вони дуже гарні…

Богдана здригнулася. Та що ж за лихо! Знову він.

— Так, дуже, — стиха промовила дівчина, не відводячи погляду від скель.

Вона продовжувала всмоктувати у себе цю дивовижну красу, назавжди закарбовуючи її у своїй пам’яті.

— Але це не останній ранок у твоєму житті. Ти бачитимеш це ще багато разів, — сказав Данило.

— Кожна мить особлива. Завтра буде вже інша.

Вона широко відкрила очі, прагнучи розчинитися у цій миттєвості щастя. Навіть якщо поряд стоїть цей набридливий завідувач лабораторією.

Коли вона обернулася, щоб іти до табору, його вже не було поряд. Зник, як і не з’являвся. Вона повільно рушила по жовтуватій підсохлій траві до намету.

Археологи вже попрокидались і повиповзали до умивальників і на сніданок. Богдана зайшла по посуд. Її сусідки вже не було в наметі. Дівчина взяла тарілку, ложку, чашку і побрела до польової кухні. Веселий засмаглий кухар роздавав вівсянку. Богдана примостилася на якомусь ящику і вдихнула аромат розварених пластівців. Сюди б грушку або яблучко, таке зелененьке, солодке… Шкода, що немає… Неподалік стояла та симпатична чорнява жінка, що розмовляла з ним учора… А он і він. Знову вона до нього підійшла. Мабуть, якась невідкладна справа.

Богдана заглибилась у споглядання масла у вівсянці, яке повільно тануло і розтікалося по поверхні.

— Ти скоро?

Поряд стояла Олена із чистим посудом.

— Так, уже закінчую, — Богдана запхнула чергову ложку каші до рота.

— Через 15 хвилин треба бути на об’єкті.

— Добре, я встигну!

Олена покрокувала до намету. Богдана проковтнула останню ложку, підхопилася, швидко помила посуд і понеслася за Оленою. Через п'ятнадцять хвилин вона вже стояла біля кургану.

Вони тут вже тиждень працюють, не покладаючи рук. Може, хоч сьогодні нарешті дориються до чогось путнього. Богдана витерла піт рукавом сорочки. Неподалік копирсався у землі Тарас. Він підняв голову і посміхнувся дівчині. Богдана підморгнула йому і повернула голову в інший бік.

Знову він розмовляє з тією чорнявкою. Цікаво, про що? Дівчина підібрала лопатою великий шмат землі і кинула його на ноші.

— Не може бути! Нарешті! — раптом заволала на весь табір Богдана.

Через секунду вона вже розгрібала руками землю навколо невеличкого предмета, що раптом блиснув під яскравим сонячним промінням жовтогарячим металом. Ось уже видно опуклий край із малюнком на ньому. Це ж чаша! Оце так-так! Нічого собі, отак з першого разу повезло. Який чудовий сьогодні день!