Рута Богдан - Тримай мене міцно

Вони тихо рухалися по залах музею, освітлених лише нічними вікнами. Повз них пропливали силуети старовинних меблів, дзеркал, картин… Ось, нарешті, остання зала. У самому її кінці стояло крісло. Воно тьмяно виднілося на фоні дзеркала, що висіло позад нього. Несподівано Богдана знову відчула сильне бажання сісти у крісло. Вона звично струсила головою і почала роздивлятися стіл біля протилежної стіни.

Натомість Захар, Данило, Божедар та Марія обступили крісло і уважно його роздивлялися.

— Дійсно, дивний експонат, — в очах Данила виднілася непідробна цікавість. Він обійшов крісло з усіх боків і зупинився перед ним. Декілька хвилин хлопець постояв мовчки і потім зробив рух у його напрямку.

— Не сідай! — голосний крик прорізав тишу. Данило завмер, не дійшовши до крісла.

— Не кричи так голосно, — промовила Марія і заспокійливо погладила Богдану по руці. Вона відчула, як тремтіла дівчина.

— Не сідай, — вже тихіше промовила Богдана, намагаючись у темряві розгледіти його очі. — Це небезпечно.

— Так, краще до нього не підходити близько, — спокійно порадив Божедар. — Давайте швидше закінчимо справу. Ставайте навколо нього у коло.

Всі швидко виконали розпорядження.

— Підніміть руки і зосередьтеся.

Вони утворили руками коло. Мовчки сконцентрувалися, і раптом їхні руки поєднала тонка сяюча нитка різних кольорів — білого, блакитного, зеленого, червоного і сріблястого. Вона світилася все сильніше і сильніше, і несподівано спалахнула, неначе блискавка, і так само раптово згасла. Залу поглинула пітьма. Декілька секунд присутні стояли у суцільній темряві, звикаючи до неї, потім всі предмети навколо почали поступово проявлятися.

— Ну все, можна повертатися.

Очі Божедара світилися у темряві, неначе котячі. Богдані стало моторошно.

— Потрібно увімкнути сигналізацію, — нагадав Данило і першим пішов до виходу.

За ним потягнулися інші. Богдана обернулася і побачила силует крісла, ледь освітлений нічним небом. Що ж, можливо, їй і справді бракує терпіння…

Вони знову тихо просувалися спочатку залами, а потім вузькими коридорами службового приміщення. Ось і кімната охорони. Данило тихо прочинив двері. Двоє чоловіків мирно спали у кріслах. Данило увімкнув пульт і вийшов із кімнати, зачинивши двері.

— Довго вони так будуть спати? — розхвилювалася Богдана. — Музей же без охорони залишається.

— Недовго, — упевнений погляд Захара одразу її заспокоїв.

І чому він завжди так на неї діє?

Вони вийшли на вулицю. Божедар обернувся до знахарки.

— Маріє, сьогодні твоє чергування.

— Так, я пам’ятаю.

— Завтра я тебе зміню, — сині очі Захара здавалися чорними у цій німій тиші.

— Добре!

Зелені очі блимнули у пітьмі. Марія обернулася на голубицю і здійнялася в тепле літнє небо. Вона полетіла звичною дорогою до Каменя. Зірки освітлювали її шлях яскравими сріблястими вогниками.

Хоч би скоріше все це скінчилося!

Богдана швидко спускалася сходами автобуса, на якому студенти магістратури львівського університету прибули на розкопки давнього скіфського кургану. Літня практика завжди була її найулюбленішим епізодом із тривалого шестирічного навчання. Дівчина вдихала на повні груди свіже степове повітря і радісно посміхалася. Вона давно мріяла потрапити саме сюди. І нарешті ось він перед нею, Актовський каньйон. Адже ця прадавня сакральна кам’яна Долина Диявола з водоспадом, ріка Мертвовод, яку згадував ще Геродот, описуючи наші степи, — не прості місця.

Богдана кинула рюкзак прямо біля автобуса і рушила по майже висохлій траві, керуючись своїми внутрішніми відчуттями. Вона не поспішала, насолоджуючись кожною секундою цієї казкової миті — здійсненням потаємних бажань. Дівчина повільно рухалася по траві, і ось під її ногами вже відчувається міцний гранітний камінь.

Богдана уважно прислухалася до себе. Очікування дива росло всередині, змушуючи її тіло тремтіти все сильніше з кожною секундою. Вона уповільнила і без того неспішні кроки і нарешті підійшла до краю гранітної скелі. У неї перехопило подих. Її погляду раптом відкрилася вся долина, з величезними крутими скелями з обох боків, між якими далеко внизу таємниче шепотіла ріка, а вдалині між гранітних скель виблискував дивовижної краси водоспад.

— Господи, невже я насправді тут?!

Сльози щастя раптом бризнули з її очей.

— Вітаю тебе, річко, вітаю вас, скелі! Привіт, красене-водоспаде!

Щастя таки існує!