Рута Богдан - Тримай мене міцно

— Давно бачили Марію? — запитала жінка.

— Сьогодні зранку. Ввечері буде вдома. Данило заступає на чергування.

— Коли збираєтеся ставити кордони на крісло? Щоб не було запізно.

— Найближчими днями. Поки він намагається знищити нас по одному, у нього теж недостатньо сил, щоб викрасти його.

— Першими вибрав жінок. Мерзотник.

— Цього й треба було очікувати.

— Хоче упіймати двох зайців.

— Так, але поки він не зосередився на кріслі, потрібно поспішати.

Попереду вже було видно дерев’яний паркан і дах двоповерхового гарненького будинку. Даринка весело побігла по стежці до воріт.

— Не хвилюйтеся, я пригляну за Марією, — сказав Захар.

Від його кремезної фігури віяло надійністю і спокоєм.

— Дякую! — відповіла Іванна і заглянула у його теплі очі. — Зайдете до нас пообідати?

— Мабуть, я вже полечу.

Він спостерігав, як Даринка відчиняє хвіртку і зникає за парканом.

— І не попрощаєтеся з Даринкою?

В її голосі почулося прохання. Сині очі Захара іще більше потеплішали.

— Добре, зайду ненадовго, — промовив він.

«Без обіду ні в якому разі не випустимо!» — подумала Іванна. Вона радісно посміхнулася і прискорила ходу. Ось уже і двір. Даринка весело мчала їм назустріч. Вона налетіла на них і обійняла обох одночасно. Всі радісно засміялися, розчиняючись у цій чудовій миті такого невловимого і такого реального відчуття щастя.

— То коли ти їдеш? — запитала Марія, ставлячи перед Богданою чашку запашного трав’яного чаю.

Дівчина нагнулася над нею і глибоко вдихнула аромат лугу, лісу, і раптом забуті спогади дитинства оточили її з усіх боків. Вона закрила очі і занурилася у підсвідомість. Перед її очима пропливав яскравий сонячний луг, де дівчатка у гарних духмяних віночках водили хороводи разом із дорослими.

Марія сіла поряд на плетений із лози стілець і спостерігала, як Даринка бігала по садку, граючись із метеликами у латки.

— Ти щось спитала? — прозвучав поряд голос Богдани.

— Так, питала. Коли ти їдеш до табору на розкопки?

— Через тиждень.

Богдана відчула, як солодко-терпкий смак трави розливається по її тілу, вливається у мозок, добігаючи найпотаємніших куточків свідомості.

— Як чергування? — запитала Марія.

— Та нічого, поки ніхто не пхався.

Очі Богдани звузились.

— Божедар просив передати, що завтра вирушаємо до Львова.

— Нарешті, — відповіла Марія. — Головне — встигнути.

— Так. Хоча не впевнена, що це надійний захист.

— Поки ми живі й здорові, кордони будуть працювати.

— Отож, поки. — промовила Богдана.

Її голос став іще тихішим, у світло-карих очах промайнув неспокій. Марія уважно подивилася на дівчину.

— Треба зібрати всі сили, — сказала вона. — Ми маємо їм протистояти. Нам нічого більше не залишається.

Марія намагалася говорити переконливо. Богдана опустила чашку на стіл. В її погляді виднілася неприхована втома.

— Так, нічого не залишається, — відповіла вона.

Дівчина трохи помовчала. Було чутно, як дзижчать бджоли, перелітаючи з квітки на квітку.

— Скільки ми ще протримаємося? — спитала Богдана.

Марія неспішно зробила ковток чаю. Бджоли продовжували щось тихенько розповідати, квіти хитали своїми гарненькими голівками їм у такт.

— Не знаю.

Богдана подивилася на легкі білі хмаринки, що пливли по небу.

— Це може ніколи не закінчитися. А коли ж нам жити? — промовила вона.

В її голосі почувся розпач.

— Я не знаю, що відповісти, — сказала Марія.

— Ти тільки уяви, що все життя ми будемо чергувати біля цієї клятої книги і думати про те, що він ось-ось знову нападе. Має ж бути якийсь вихід.

— То що ти пропонуєш?

— Знищити книгу.

Дівчина не зводила погляду з Маріїного обличчя. Очі знахарки на долю секунди блиснули дивним світлом і знову стали спокійно-упевненими.

— Ти вважаєш, це єдиний вихід?

Богдана замислено подивилася на стеблини трави, що залишились на дні чашки.

— А в тебе є інші варіанти?

Даринка дзвінко засміялася, тримаючи метелика на долоні. Вони мовчки спостерігали за щасливим обличчям дівчинки.

— Але в ній зібрано дуже багато знань. Це буде величезна втрата для нас, інакших.

— Ну жили ж ми без неї раніше. Проживемо якось і потім.

Богдана втомлено відкинулася на спинку. Стілець приємно зарипів свіжоскрученою лозою.

— Знаєш, мені вже хочеться, щоб він спер це кляте крісло і книгу. Тоді ми зможемо спіймати його на гарячому і відправити у пекло. Бо інших варіантів я не бачу.