Рута Богдан - Тримай мене міцно

— Не дурніша за тебе, — скривилася вона.

— Тебе ж просили бути обережною.

Турботливий погляд змушував її ніяковіти, і це дуже дратувало.

— То що ти пропонуєш? Не виходити із дому? Якщо він захоче, то знайде мене де завгодно.

— Там можна поставити кордони.

Вона підняла очі і мовчки спостерігала за маленькими білими хмарками, що кудись летіли у своїх справах, і їм було байдуже, що там відбувається унизу. Нестерпне бажання злетіти туди, у безмежний простір свободи, зненацька охопило її всю, аж до самих кінчиків пальців.

— Я не збираюся через якогось божевільного відмовлятися від нормального життя, — сказала вона.

Знову цей уважний пронизливий погляд світло-карих очей. Куди від нього сховатися? Та чи хотіла вона ховатися? Вона вже сама не знала. Через нього вона відчувала себе слабкою та дурненькою, і сердилася сама на себе.

— Ти розумієш, що від тебе залежить доля багатьох людей?

Тепер вона роздивлялася, як по тонкій билинці повзе мураха.

— А ти розумієш, що я маю право на відпочинок? — сказала вона.

— Тебе не переконаєш.

Вона нарешті наважилася підняти очі.

— То й не намагайся.

Ще декілька секунд мовчання. Чувся тихий спів соловейка десь у глибині лісу.

— Я вже маю йти, а то наші хмиз чекають, голодні. А я тут у божевільного дядька блискавки кидаю.

Вона ще декілька хвилин сиділа мовчки, дивлячись на золотаві високі стовбури смерек на протилежному схилі гори. Їй чомусь не хотілося нікуди йти. Але таки дійсно вже час рушати. Богдана і Данило піднялися. Дівчина обтрушувалася та ретельно витирала краєм сорочки обличчя від грязюки. Він уважно спостерігав за її тонкими пальцями, вглядався у світло-карі очі, вивчав тонкі лінії обличчя.

— Ви плануєте довго тут пробути? — запитав хлопець.

— Два дні.

— Добре, бережи себе.

Вона подивилася прямо йому в обличчя. Виявляється, це не так і страшно, якщо потренуватися.

— Я спробую. Бувай.

Теплий погляд світло-карих очей обійняв її на прощання.

— Бувай! — відповів Данило.

Богдана повернулася і пішла до лісу, збираючи по дорозі хмиз. Данило спостерігав, як вона граційно нахилялася за кожною дрібною гілочкою. І ось уже її струнка фігура сховалась за деревами. Хлопець підняв руки, неначе крила, і обернувся вороном.

Він швидко піднявся у повітря і полетів у той бік, куди пішла Богдана. Ось він уже бачить її сорочку в червоно-чорну клітинку поміж дерев. Дівчина, не кваплячись, ішла до вогнища із купою хмизу. Ворон сів на гілку і довго спостерігав, як Богдана клала хмиз на землю, як дівчата та хлопці розпалювали вогнище. А в лісі голосно співали пташки, радіючи новому дню…

Живі сонячні промені, неначе маленькі вогники, миготіли на листі, на мокрій від роси траві, та виблискували на обличчі. Даринка простягла маленьку тендітну руку, і на її долоню вистрибнув крихітний зелений цвіркун.

— Привіт! — посміхнулася йому Даринка.

— Привіт! — відповіла комаха і подивилася на неї великими круглими очиськами.

— Зі святом Івана Купала!

— Дякую! — радісно проспівав цвіркун.

Її блакитні очі сяяли від щастя.

Дівчинка тихенько опустила цвіркуна на тонку стеблинку і підняла очі на бабусю. Іванна обережно зривала жовтенькі квіточки звіробою і клала їх до кошика. Раптом Даринка побачила попереду в кущах сіре зайченя. Яке воно пухнасте та миле! Треба із ним теж привітатися.

Дівчинка піднялася і повільно пішла до тваринки. Але зайченя пострибало між дерев, і Даринка рушила за ним. Вона швидко рухалася серед високої трави, намагаючись не загубити тваринку з очей. Зненацька над нею пролетів великий сірий птах. Даринка зупинилася від несподіванки і огляділася навколо. Якесь незнайоме місце. Дерева тут росли дуже щільно, і сонячні промені майже не проходили крізь гілки. Дівчинці стало моторошно. Вона вийняла із кошика з травами мотанку і притисла її до грудей. Вона відчула, як щось тепле і спокійне вливалося у неї і розтікалося по тілу. Даринка повернула назад. Де ж те місце, звідки вона прийшла? Вже й ноги втомилися. І їсти хочеться.

Даринка подивилася на мотанку і погладила її по голівці.

— Не бійся, ми обов’язково звідси вийдемо.

Їй здалося, що лялька кивнула. Даринка підняла очі і раптом побачила, що попереду дерева стали рідішати.

— Ну от, скоро ми знайдемо бабусю.

Вона радісно усміхнулася і почала швидко продиратися крізь високі кущі. Поступово сонячне світло все більше проходило крізь гілки, і ось уже попереду яскраво заблищала річка. Даринка побігла на це сяйво, міцно тримаючи ляльку. Ось вона вже на лузі. Вода манила її своєю прохолодою.