Рута Богдан - Тримай мене міцно

— Подобається?

Вона здригнулася і ледве не зірвалася у прірву від несподіванки. Невже таке може бути? Богдана повернула голову. Ні, таки не здалося. Це дійсно він. П’ять секунд, щоб опанувати себе, і він вже бачить радісну посмішку та веселі очі.

— О, привіт! А ти як тут опинився? Теж студент на практиці? — підморгнула вона Данилові.

Та дарма, від нього нічого не приховаєш. Світло-карі очі копирсалися в її мозку, неначе у тарілці з борщем. Та й який із нього студент. Ну хай там як, а вона таки спробувала віджартуватися.

— Атож, риюсь тут у могилці, - відповів він.

Тепла посмішка несподівано змусила її розслабитися. Богдана знову занурилась у споглядання цієї величної та заворожуючої краси. Вона забула, що поряд стояв Данило, забула, що не їла ще зранку, що її мучила спрага ще за півгодини до прибуття автобусу, а вода у неї закінчилась. Вона просто завмерла перед цією величною прадавньою красою, яка несла в собі загадки тисячоліть, що промайнули над цими скелями як одна мить, і час зовсім не зачепив її. Можливо, на цьому самому місці багато століть тому стояла яка-небудь скіфська царівна, спостерігаючи за тим, як ріка несе свої води у царство мертвих… Дивно, але тут зовсім не відчувався плин часу, неначе ці скелі застигли в німому здивуванні величчю самої природи ще з моменту їх народження.

Нарешті Богдана почала потроху приходити до тями. Вона звично струсила головою, і густе каштанове волосся розсипалося по тендітних плечах. Вона огляділася, але на скелі крім неї більше нікого не було. Дивно, коли ж він пішов? Несподівано дівчина усвідомила, що вже вечір. Сонце зайшло за обрій, розмальовуючи скелі у ніжно-червоні фарби.

Вона повільно повернулася і пішла до дороги, хоча її свідомість залишилась там, на цих величних скелях. Богдана підібрала свій рюкзак, що валявся сам-самісінький на узбіччі, і роздивилася навколо. Вдалині, неподалік від великого кургану, вона побачила купу людей, намети, польову кухню. По степу розносились аромати якихось невідомих їй нічних рослин. Мабуть, Данило знав, що це за трави, треба буде поцікавитися.

Дівчина рушила до табору. Вона знайшла своїх одногрупників, кинула рюкзак біля одного з наметів і пішла до бака з водою. Джерельна вода остаточно привела її до тями. Богдана огляділася навколо. Доволі великий табір, зо два десятки наметів, купа народу. Буде весело! Вона щасливо посміхнулася. Нарешті все буде як раніше, до того моменту, як ця клята книга увірвалася в її життя. Увесь цей час у неї було таке відчуття, ніби кордони стоять не на кріслі, а на ній.

Хоча є і позитивні моменти. Все ж таки зустріч із такими людьми, як її нові друзі, не кожному трапляється в житті. Так що можна сказати, що не все так погано.

А он і Данило, сидить серед студентів на похідному стільці і наминає щось смачне за обидві щоки. Раптом Богдана відчула вовчий голод. Вона ж зранку нічого не їла. Дівчина схопила свій посуд і помчала до польової кухні.

Густий аромат куліша проник у її ніздрі ще метрів за двадцять. Запашна страва парувала на її тарілці, змушуючи раз у раз опускати носа ближче і вдихати, вдихати… Що ж воно таке гаряче, чорт забирай! Пообпікала собі усього рота. Але ж смачнюще, сил нема яке!

— Смачного!

Тьху ти, ледь не вдавилася… Знову він, от зараза. Богдана проковтнула гарячу жижу і посміхнулася.

— Дякую!

Дивно, вона раніше ніколи не ніяковіла, коли їла в присутності хлопців. Що це з нею? Дурня якась… Дівчина струсонула головою. Каштанові хвилі блиснули міддю у останніх сонячних променях. Очі Данила чомусь стали серйозними. Він перевів погляд на намети.

— Ти вже влаштувалася?

— Ні, поки що тільки вечеряю. А що?

— Якщо потрібна допомога, клич.

— Ну, рюкзак донести я й сама зможу. А взагалі дякую. Якщо шо, покличу.

Вона голосно сьорбала куліш і дивилася йому прямо в очі. Цікаво, довго вона так протримається? Данило підморгнув їй і попрямував до студентів. Богдана полегшено зітхнула. Ну, і хто кого? Добре, потім розберемося. Вона зі смаком облизала ложку і пішла до рукомийника. Сполоснула посуд і рушила до намету, біля якого кинула свій рюкзак.

Одногрупники сиділи на траві, весело обговорюючи сьогоднішній переїзд.

— Ви вже розподілились, хто до якого намету? — запитала Богдана.

Тарас підняв очі.

— Так, приблизно.

— Ну, і куди мене приткнули?

— Зі мною, як завжди, — кивнула Олена і тицьнула пальцем на крайній зліва намет. — Он у тому будемо.

— Добре, — Богдана підняла рюкзак. — Піду занесу речі.