Рута Богдан - Тримай мене міцно

— Ого-го!

Ну хто б сумнівався. Звичайно, прибіг першим. Недарма ж таки завідувач лабораторією. Хіба він таке пропустить.

— А ти як думав! Ми такі!

Богдана із викликом дивилася йому в обличчя. Подивимось, хто кого цього разу.

— Молодець! Тепер давай вивчай знахідку. Вона ж твоя, — сказав Данило.

— Добре, дякую, — в її голосі прозвучало легке здивування.

Дивно, чого це він такий милий сьогодні? А вона так готувалася відповісти. Ну то й добре, прибережемо сили.

Богдана вийняла чашу із землі, обережно обтрусила її і зчистила бруд щіточкою. Тарас уважно слідкував за її рухами. Через декілька хвилин вони вже сиділи поряд на краю ями і роздивлялися знахідку.

— Яка вона гарна. Прямо ідеальна!

Дівчина підняла чашу вище. Вона виблискувала в яскравих сонячних променях на фоні неба, засліплюючи і притягуючи, і викликала непереборне бажання проводити пальцями по опуклому виразному малюнку коня, по дивовижному орнаменту на краях…

— Так, чудова! — погодився Тарас, милуючись дівчиною.

Вона відірвалася від споглядання чаші і опустила очі в яму. Данило чіткими рухами раз за разом підхоплював землю і відкидав її на ноші. М’язи випирали з-під теніски, притягуючи погляди дівчат. Поряд сиділа та чорнявка і щось йому розповідала. Яка в неї неприємна посмішка. Цікаво, як її звуть? Треба якось спитати у Олени, вона завжди все знає.

— Ну добре, пішли рити далі! — скомандувала Богдана.

Вона обережно поклала чашу у коробку і злізла до ями. Там її підхопив Тарас.

— Дякую.

— Нема за що.

Що ж, знову до роботи. Може, ще тарілка знайдеться…

Річка Мертвовод повільно текла між камінням, потім повертала кудись у бік, у невідоме майбутнє. Сонце вже майже зайшло за обрій, але прохолода ще не огорнула землю. Червоні відблиски миготіли по траві, перескакуючи з камінця на камінець.

Богдана задумливо вдивлялася у небо. Блакитно-червоне, з темно-синіми полосами на обрії, воно вабило її та постійно кликало до себе. Їй було так важко опиратися. Особливо останнім часом…

— В тебе все нормально?

Від нього ніде не сховаєшся. Хоча, якщо чесно, вона і не ховалася…

— Так, а що?

— Та так, здалося.

— То перехрестись.

— Як скажеш, — посміхнувся він і перехрестився.

Вона не втрималася. Дзвінкий веселий сміх розлетівся над долиною і розчинився у п’янкому літньому повітрі. Її очі потеплішали.

— Слухай, а чого це ти тут стирчиш вже не перший тиждень? А там за тебе інші чергують. У тебе совість є? — запитала Богдана.

— А у тебе?

— Ти ж знаєш, у мене практика. Мені диплом потрібно отримати.

— А у мене робота.

— Я прекрасно знаю, що ти міг і не їхати.

— Міг.

— То чого поїхав?

— Та так, захотілося.

Вона подивилася прямо в його світло-карі насмішкуваті очі.

— Ти що, мене охороняєш?

Насмішка раптом зникла з його погляду. Богдана продовжувала уважно вдивлятися в його обличчя.

— Ти сам, чи Божедар відправив?

— Ми радились.

Вона відвела очі. Раптом поряд із ними пролетів великий кольоровий метелик. Богдана простягла руку. Він довірливо опустився на її долоню, лоскочучи своїми тонкими лапками.

— Сумуєш за небом?

Знову він копирсався у її свідомості. От зараза! А може, просто відчуває… Хто його зна… Він занурювався в її мозок все глибше. Вона відчувала його присутність у своїй голові. Нагнати, чи хай ще посидить? Мабуть, він і сам відчув, що треба і честь знати.

— Так, трохи.

Та таки не трохи, це і без занурювання у мозок видно. Вона ж постійно тут стирчить і небо розглядає. То і дурень здогадається.

— Ти можеш політати.

— Я хочу, як людина. Відчувати, як людина.

— Тоді доведеться зачекати. Поки повернешся.

— Я розумію.

— Співчуваю.

— Дякую.

Вони мовчки спостерігали, як синьо-червоні полоси на обрії поступово згасали, і на землю опускалася тепла літня ніч…

П’янкі пахощі диких трав вривалися у намет, змушуючи серце скажено калатати від незрозумілих видінь. Богдана чергового разу перевернулася у своєму похідному ліжку.

— Що, ти теж не можеш заснути? — запитала Олена і піднялася на лікті.

Її очі світилися у темряві, неначе у кішки.

— Так, щось не спиться.

— Ще б пак!

— Чого це ще б пак!

Олена сіла на ліжку.

— Ой, та годі прикидатись! Уже весь табір знає.

— Що знає? Ти про що взагалі?

— Та про вас із Данилом.

— Що про нас із Данилом?

— Та всі вже давно обревнувалися.

— Чого це?

— Слухай, чи ти вважаєш мене повною дурепою? Він же постійно до тебе бігає. Куди ти, туди і він.