Рута Богдан - Тримай мене міцно

— Встиг. Послав по нього одного друга.

— Ти знав? — запитав Захар.

— Так, передчував.

— Зрозуміло. — Марія не переставала дивуватися силі цього незвичайного чоловіка.

Вони деякий час сиділи мовчки, кожен думаючи про своє. Нарешті Марія порушила тишу.

— А куди ми будемо її переховувати?

Захар розпалив невелике вогнище.

— Є одне місце. Дуже особливе, — сказав він.

— Яке? — у Маріїних очах спалахнули вогники.

Захар загадково посміхнувся.

— Завтра все побачиш.

От уже ж ці чоловіки, нічого від них не доб’єшся. Марія зітхнула.

— Добре, почекаю.

У чорному небі яскраво сяяв Чумацький шлях. Так же яскраво, як її неймовірні зелені очі…

Данило швидко йшов по блідо-рожевому від останніх сонячних променів степу, його очі схвильовано вивчали кожен слід на кам’яних брилах, вслухалися в кожен звук цього спекотного літнього вечора. Як він міг її проґавити? Тільки на кілька хвилин відволікся дати розпорядження щодо завтрашнього дня, а її вже немає. Дивно, що на улюбленому місці її теж не видно. Напевно, таки вирішила політати і пішла подалі, щоб ніхто не побачив. Де ж її тепер шукати? Він зупинився і сконцентрувався. Вслуховувався у свою підсвідомість. Вона точно вкаже йому правильний шлях.

Декілька хвилин Данило стояв мовчки, заплющивши очі та зосередившись. І ось він уже готовий рушати далі. Хлопець упевненими кроками повернув убік і майже біг уздовж провалля. Йому назустріч у небі летів великий яструб. Данило здригнувся. Тривожне передчуття змусило його серце калатати, неначе скажене. Тепер хлопець вже мчав, не розбираючи дороги.

Що це?.. Вдалині посеред степової пожовклої трави він побачив щось темне. Раптом щось холодне обпекло його зсередини. Він злякано зупинився. Ні, хай це буде що завгодно — вовк, лисиця, орел, тільки не вона… Але себе не обманеш. Тепер Данило повільно рушив уперед. А може, вона ще жива? І їй конче потрібна допомога? Він зірвався з місця і полетів назустріч жахливій ночі…

Сльози самі собою тихо крапали на гарне тонке обличчя, на каштанове шовкове волосся. Він ніжно поцілував її закриті очі, бліді напіврозкриті вуста.

— Ти ще маєш час…

Тихий ніжний шепіт змусив його здригнутися. Він підняв голову. Тонкий прозорий силует виднівся над прірвою. Його очі наповнились надією.

— Так, ти права!

Він схопився на ноги.

— Дана та Даждьбог врятують її!

Русалка перекинула через плече довге світле волосся.

— Так, врятують. Якщо ти дуже попросиш.

Данило швидко відійшов від тіла Богдани і став до неї обличчям. Він підняв руки над головою і глянув у темне зоряне небо.

— Даждьбоже великий, сила сильна, сила прадавня, захисти і врятуй душу невинну! Осипайся рясним дощем, дощем живильним, дощем всесильним, верни душу в тіло, верни тілу силу!

Данило повторював і повторював заклинання, все голосніше та голосніше, його голос підіймався усе вище та вище у темне небо. Його очі світилися у темряві, неначе дві великі жарини. Раптом небо прорізала блискавка, і на землю, ніби водоспад, полився потік живильної прохолодної води.

Данило стояв під цією зливою, краплі били його по обличчю, стікали по кремезних плечах і губилися у спраглій землі. Він знову підняв очі до неба.

— Всесильна Дано, велика богине, праматір наша, як вічно ти нуртуєш у джерелі, так оживи тіло і душу людини, наповни життям спрагле тіло, поверни у нього душу! Хвала вам, прадавні боги, вашому вічному джерелу, вашій криниці для спраглих та очікуваних!

Несподівано небо прорізала яскраво-блакитна блискавка, і дощ перестав лити. На небі знову засяяли зорі. Данило кинувся до Богдани. Він намацав пульс. Серце тихо-тихо билося, наче боялося когось сполохати. Сльози несподівано наповнили його очі. Він підняв її голову собі на коліна. Тремтячими руками хлопець поправив мокре волосся дівчини, що закривало її очі, та погладив Богдану по обличчю.

Нарешті Данило обернувся. Русалка все ще стояла на краю прірви.

— Дякую, що допомогла.

— Ми завжди допомагаємо тим, хто заслуговує на це, — вона помовчала, роздивляючись Богдану. — Але вона ще слабка.

— Так, треба її десь сховати. Ти знаєш, хто це зробив?

Тонкий профіль дівчини засвітився якимось дивним прозорим світлом.

— Це була жінка. Вона боролася, але та, інша, виявилася сильнішою.

— Так, вона ще тільки почала вчитися…

Данило погладив Богдану по тонкій руці.

— Я попрошу польовиць перенести її до лісу, там мавки допоможуть їй стати на ноги, — промовив він.