Рута Богдан - Тримай мене міцно

— Вітаю!

Данило вже стояв поряд із нею. Темні кола під очима, втомлений погляд. Тепла приємна посмішка.

— Що у вас сталося?

Занепокоєний погляд Марії змусив його не зволікати з відповіддю.

— Богдана потрапила у халепу. Довелося трохи понервувати.

— Розкажи детальніше, ми маємо знати, — попросила Марія.

— Так, зараз. Може, присядемо десь у тіні? Тут є гарні хованки.

— Так, давайте спустимося до річки, — запропонував Захар.

Він ішов першим. Видно, що він часто бував у цьому дивовижному місці. Вони обійшли кам’яне подвір’я і вийшли до річки. Зелені гілки дерев огортали берег, неначе покривалом. Густа тінь лягла на їхні обличчя, даруючи тілу приємну прохолоду. Вони сіли на траву біля самої води. Марія нервувалася все більше.

— То розказуй уже, — зелені очі втупилися в обличчя Данила.

— Вчора помічниця Лео напала на Богдану. Вона ще так мало тренувалася, не змогла побороти ворога. Але зараз із нею все добре, вона у мавок, там за нею доглядають.

— Вона важко поранена? — серце Марії на мить завмерло.

Данило мовчав.

— Вона була мертва, — голос Божедара прозвучав неначе удар сокири.

Сльози мимоволі линули з Марії, крапаючи на тендітні руки. Невимовна тиша огорнула Монастирище, і тільки було чутно, як у траві шурхотять ящірки та співають цвіркуни.

Захар перевів погляд на Данила.

— Ти просив Даждьбога і Дану?

— Так.

Марія витерла очі.

— Крісло вже в них? — Захар подивився на Божедара.

— Так.

— Тепер ми маємо вберегти Книгу.

— Де ми її сховаємо? — запитала знахарка.

Захар вдивлявся в її обличчя. Очі Марії вже знову виблискували тими рішучими зеленими вогниками, які так йому подобалися.

— У печері.

— Ти там бував? — зелені вогники заблимали ще яскравіше.

Щоб не втратити відчуття реальності від п’янкого аромату її тіла, він підняв очі наверх, але неба за гілками майже не було видно.

— Так. Бував.

— Я чула, що саме там характерники проходять головне випробування. І тільки після цього отримують свій статус.

Данило пильно спостерігав за Захаром. Цей ніжний погляд, коли той дивився на Марію, він помітив ще тоді, коли вони всі сиділи біля Каменя і обговорювали майбутні плани. Та характерник не уникав його погляду.

— Ну то що, почнемо? — запропонував Захар.

— Давайте, а то зараз усілякої гидоти набіжить, ще доведеться на них час витрачати, — піднявся Данило.

— То що маємо робити? — Марія вдивлялася у чорні очі мольфара.

Божедар вийняв із полотняної сумки Книгу Влади.

— Тримай!

Захар узяв фоліант і рушив уздовж берега, продираючись крізь кущі над самою водою попід кам’яними брилами. Інші обережно крокували за ним. Зарості ставали усе густішими, і їм було усе важче пробиратися крізь ці хащі. Раптом характерник зупинився перед величезним кущем, густо порослим листям. Він обережно розсунув гілки, і перед їхніми очима з’явилася кам’яна стіна з тріщиною посередині. Захар обернувся до присутніх.

— Ну ось ми і прийшли.

Зелені очі Марії стали іще більшими.

— А як ми туди зайдемо?

— Тільки Захар. — Божедар кивнув характернику.

— Богдана б зараз не промовчала, — сумно посміхаючись, промовив Данило.

— З нею все буде добре, — тон Божедара, як завжди, не давав можливості сумніватися в його словах.

Захар повернувся обличчям до тріщини. Він засунув Книгу за ремінь, випростав руки і уважно вдивлявся у тріщину. Пройшло декілька хвилин. Раптом тріщина почала поступово збільшуватися. І ось уже скелі розсунулися настільки, що в прохід могла поміститися людина. Захар протиснувся крізь щілину і зник у чорному проваллі каменя. Брили зсунулись.

— Вихід у воді? — почувся тихий шепіт Марії.

Божедар обернувся.

— Зараз побачиш. Ходімо!

Він повернувся і рушив тією самою стежкою назад. Вони повільно ішли до кам’яного подвір’я.

Вода вирувала і клекотала на річкових порогах. Де ж Захар? Може, щось сталося? Її серце дико калатало.

Раптом над водою з’явилася голова. Він! Живий! Марія кинулася до річки. Захар плив до берега, його сильні плечі підіймалися над водою. Ось він уже на березі.

Зелені вогники в схвильованих очах стрибали як несамовиті, та вона навіть не помічала цього. Він глянув на неї, і Марія одразу пірнула у цей синій бездонний колодязь.

— Чого так довго? — поцікавився Данило.

Він промовив заклинання, і одяг Захара став сухим.

— Та воно б і так висохло, спека ж, — засміявся характерник і поплескав Данила по плечу. — Але дякую!