Рута Богдан - Тримай мене міцно

— Мудре рішення. Можливо, я навідаю її, якщо там неподалік буде річка.

— Дякую!

Русалка зникла з кам’яної брили, наче і не було. Данило обережно опустив голову Богдани на траву і випростався. Він знову підняв руки до неба.

— Дякую, всесильний Даждьбоже, дякую, велика Дано, дякую вам, прадавні батько та мати усього живого!

Небо прорізала яскраво-блакитна сяюча блискавка. Данило вдячними очима спостерігав за її прекрасними вигинами, які світилися чарівним вогнем. Потім хлопець обернувся на захід.

— Вітре, швидкий та всесильний, прошу, поклич своїх красунь-дочок, польовиць, що літають над полями-степами, вільними землями!

Несподівано тихий прохолодний вітерець перетворився на буревій. Він віяв Данилові прямо в обличчя, куйовдив каштанове волосся, розхристував лляну сорочку. Глина та пісок піднімалися у повітря, кущі гнулися до самої землі. Хлопець ледве встояв на ногах. Раптом вітер так само несподівано вщух, як і почався.

— Ти кликав нас?

Тихий мелодійний голос змусив хлопця обернутися. П’ять дивовижно гарних дівчат, з довгим розпущеним волоссям, у вишитих сорочках, стояли біля нього. Данило мимоволі замилувався цією надзвичайною красою.

— Так. Хочу попросити вас про допомогу.

— Добре. Тобі ми допоможемо. Ти цінуєш усе, що знаходиш у матері-землі.

Одна із повітруль нахилилася над Богданою.

— Це та дівчина, що часто літає з нами. Вона завжди така щаслива, коли у небі.

Інша дівчина уважно вдивлялася в її обличчя.

— Вона хвора?

Данило подивився на Богдану.

— Так. Потрібно перенести її до лісу і попросити мавок, щоб попіклувалися про неї. Потім я по неї приїду. Ви ж знаєте, у нас зараз великий клопіт.

— Так, знаємо. Тому і прилетіли.

— Щасти вам! — промовили польовиці ніжними голосами, неначе лісові дзвіночки.

Дівчата стали навколо Богдани у коло.

— Дякую! — очі Данила уважно спостерігали за рухами польовиць.

Дівчата взялися за руки і почали повільно рухатися по годинниковій стрілці, поступово прискорюючи ходу. Та ось вони вже мчать у несамовитому танку, і раптом величезний повітряний вир здійнявся у небо разом із Богданою. Данило прибрав із лоба скуйовджене вітром волосся і спостерігав, як повітряний стовп підіймався все вище і нарешті зник десь там, у величній далечині.

Треба повідомити Божедара про те, що сталося… Данило заплющив очі і сконцентрувався. Потім відкрив очі і підняв голову. Несподівано у небі з’явилася якась істота. Хлопець напружено вдивлявся вверх, намагаючись розгледіти її. Істота поступово знижувалась, і ось вже сокіл зробив останнє коло над прірвою.

Данило витягнув руку, і птах обережно сів на неї. Вони довго мовчки вдивлялися один одному в очі, створюючи невидиму нитку спільної свідомості. Потім сокіл піднявся у повітря і швидко зник у зоряному небі. Данило повернувся і, не кваплячись, пішов по широкому степу, омитому живильною літньою зливою та овіяному диким теплим вітром.

— Господи, яка краса! Завжди мріяла тут побувати.

Марія стояла на краю кам’яної брили, немов розчинившись у часі і просторі. Внизу, на порогах, вирував та клекотав Інгул, а там, вдалині, він вже спокійно ніс свої води між зелених, порослих густими деревами берегів. Жінка відчувала, як це давнє сакральне капище поглинає її, і вона летить кудись у інший світ, де панують любов, мир та спокій. Марія повністю занурилася у свої відчуття, віддалася їм, забувши про все, що гнітило її останнім часом.

— Так, чудове місце. Дуже особливе.

Захар стояв трохи віддалік, спостерігаючи, як у яскраво-блакитному небі ширяв боривітер. Він то підіймався вище, то падав каменем донизу, і коли вже здавалося, що ось-ось він вдариться об землю, птах несподівано розвертався і знову здіймався в небо.

Марія повернулася до Захара. Він стояв, прикривши долонею очі від яскравих променів. Тінь від руки падала на широкі плечі, на білу вишиту сорочку. Цікаво, хто вишивав цей візерунок-оберіг? Напевно, сестра. Подивитися йому в очі і пропасти назавжди — як важко із цим боротися. Але ж він сказав, що давно зробив свій вибір. Він обрав свій дар характерника. Чи має вона право впливати на нього? Але спокуса така сильна…

Примружені од сонця очі раптом блиснули синім теплом і посміхнулися. Марія із зусиллям перевела погляд на Божедара.

— То де Данило?

— Скоро буде.

Божедар вдивлявся у кам’яні брили на протилежному березі. Перстень на його руці яскраво виблискував металевим сяйвом. Марія замружилась.