Люба Клименко - Антипедагогічна поема

— А скільки йому років?

— Не знаю, но званіє полковніка.

— Такий старий?

— Нє-а. Йому повишенія давали не за вислугу, а за героїзм. Я тобі кажу: він герой.

Взагалі, Маруся вимовляла не «герой», а «гірой», як і належить типовій киянці.

Тим часом Гірой пішов на кухню і почав шукати щось у шафках. «Він там нічого, крім кави, не знайде», — подумала Аврора, але згадала, що вчора вона просила Марусю щось купити на Бесарабці.

— Що там у мене є в холодильнику?

— Всьо, шо нада, — сказала Маруся, — бітки, творожок, сметана, яйця і багато зєлєні, як ти любиш. З голоду не помрьом.

— А що він там шурхотить?

— Хавати хоче. Він же мужик! Чула, яка у нього струя!

— Повторяєшся, Марусю.

— Знаю. Но струя того стоїть. А якби ти бачила, як він 30 разів віджимався від підлоги! Красота! Давай, вставай, примарафеться, а то виглядаєш, як чмо болотне!

Аврора звелася на ліжку і зрозуміла, що сьогодні справити позитивного враження на Гіроя ніяк не зможе. Вона розкашлялася, знову розвісивши бронхи по меблях і розклеївши червоні шматочки легенів на шпалерах.

Маруся тільки махнула рукою:

— Да, сьогодні з тебе нічого не буде, хоть би й вивернулася наізнанку!

Аврорі від того стало легко: не треба нічого з себе корчити, аби заарканити одинокого мужика з мощною струєю. Треба просто бути самою собою.

Вона пішла в туалет. Сівши на унітаз, прислухалася до своєї струї: чи достойна її струя струї Гіроя?

Однак з неї потекло щось «нєвразумітєльне», як би сказала про це Маруся.

Аврора попленталася в ванну і спробувала привести себе в такий-сякий порядок: прийняла душ, помила і посушила голову, почистила зуби. Однак, подивившись на свою розпухлу пику, безнадійно махнула рукою.

— Аврорко, ми тут! — почула вона бадьорий Марусин голос із кухні.

— Аврора? Це що, вона — Аврора? — поцікавився у Марусі Гірой.

Голос Гіроя був низький і оксамитовий.

— Ага! — відказала Маруся.

— А на яку смертельну хворобу вона хвора?

— На свинячий грип. Не боїшся заразитися?

— Я? Ні! Я не панікер!

Коли Аврора зайшла в кухню, Гірой з інтересом на неї подивився. Аврора з інтересом подивилася на Гіроя.

«Мій клієнт!» — оцінила його Аврора.

Що подумав Гірой, було неясно, але він простягнув руку для знайомства:

— Юстас!

— Аврора!

Рука була тепла, суха і міцна. Така, яка й повинна бути у справжнього героя.

— Ми тут трохи похазяйнували у вас на кухні. Не заперечуєте? — спитав Гірой, і Аврора відчула в нього легенький акцент. «Прибалтієць, чи що?» — промайнуло в неї в голові.

Те, що стояло на столі, приготувала явно не Маруся.

Це була тарілка з сиром, перемішаним із посіченою зеленню: петрушкою, кінзою, кропом і базиліком, а також зі шматочками масла.

У чайнику був заварений чай, поряд стояла тарілочка з медом, який Аврора запхала колись давно в тумбочку і забула про його існування.

Компанія сіла за стіл.

— М-м! Дуже смачно! — похвалила Аврора сніданок.

— То коли чекати на нашу рятівницю — вашу тьотю Шуру з ключами? — поцікавився Гірой.

— О другій! — запевнила його Маруся.

— І що будемо до того часу робити?

— Масажик вам іше один не поміша…

— Та-ак… — без ентузіазму затягнув Гірой.

— Тілівізор подивишся або книжку почитаєш: нада трохи інтєлєкту набратися, а то одні пісталєти на умі.

Гірой задумався.

Аврора штовхнула ногою під столом Марусю: не переборщи, бо спугнеш клієнта!

Маруся слухняно замовкла.

Цієї хвилини задзвонив мобільник у Гіроя.

— Ну, шо там? Знову розбійний напад? Нехай Кунчуков цим займеться. Я тільки вчора закрив попередню справу. Дайте розслабитися!

Але, здається, на тому кінці думали інакше.

Гірой уважно слухав, а потім якось невпевнено сказав:

— Розумієте, я зараз у такому місці, тобто в такій непевній ситуації… Я тут — як би це сказати — словом, тут двері заклинило, я не можу вийти… Ні, я не вдома, я в гостях… Питаєш «у кого»? Не твоє свиняче діло!.. Ну добре, приїжджайте!

І тут Гірой назвав Аврорину адресу, причому абсолютно безпомилково, включно з поверхом і кодом дверей. Зауважив навіть, що кнопка в ліфті западає.

«Професіонал! — подумала Аврора. — Чистісінький Шерлок Холмс!».

Тим часом Гірой почав збиратися, а вже через десять хвилин у замку Аврориних вхідних дверей хтось почав колупатися. Колупання, як і треба було чекати, не допомогло. Однак ті, що були за дверима, і не думали здаватися, без будь-яких докорів сумління вибили двері, й перед шокованими Авророю і Марусею опинилися троє дядьків у чорних масках.