Люба Клименко - Антипедагогічна поема

Аврора відчула легке хвилювання й запаморочення.

— Це нічого, що я так? — спитав Юстас, показуючи на свій оголений торс.

— Нічого, нічого, — запобігливо сказала Аврора, а подумки додала: «Це навіть дуже добре!».

— Розумієте, — почав виправдовуватися Юстас, — уже другий день не можу потрапити додому…

— Так, я розумію! — спробувала продемонструвати співчуття Аврора.

— До речі, частково через вас… — усміхнувся він арійською усмішкою.

Аврора відповіла усмішкою татарською.

Вийшов непоганий дует усмішок.

— Я кинув свій одяг у пральну машину… — сказав Юстас. — Без дозволу…

Його голос був рівний і ні на що не натякав.

«Ну й добре, що він ні на що не натякає! Не вистачало переспати з мужчиною на другий, а точніше, в перший день знайомства!».

— Я дозволяю! — великодушно пожартувала Аврора, маючи на увазі, звичайно, випраний у її машині одяг Гіроя.

Повечеряли Юстас і Аврора в теплій і дружній атмосфері. Аврора розповіла дещо про себе, звичайно, без подробиць особистого життя. Юстас розповів дещо про себе, також без подробиць особистого життя.

А потім він пішов спати. Причому заснув моментально, як тільки поклав голову на подушку.

Аврора, почувши його глибоке розмірене дихання, насмілилася заглянути до нього в кімнату. Світло з прочинених дверей упало на його могутні оголені груди.

Якби Аврора вміла плакати, вона б обов’язково пустила сльозу зворушення…

Вона тихенько пішла до ванни, витягла з прально-сушильної машини його одяг і на мить замислилася: прасувати чи ні? І сама ж категорично відповіла: «Ще чого!».

Тож єдине, що вона дозволила собі зробити, це акуратно скласти одяг на купку.

Нові (броньовані) двері стояли на місці старих уже наступного дня. Відразу після цього Юстас безвісти зник, чим її страшенно засмутив («Невже я в цьому світі нікому не нужна?!»). Хокеїст Юра перестав її збуджувати. Олекса Тарасович вийшов з лікарняного й почав уникати Аврори (побачивши її в кінці коридора, ганебно тікав). Натомість на лікарняний пішов Євген Євгенович, причому на цілий тиждень, залишивши їй купу класів малолєток. Коля повернувся в школу живий-здоровий, але не прийшов на додаткове заняття. Аврора Чингізівна через усе це рвала й метала і ходила зла як собака.

Повертаючись додому, вона мріяла лише про одне: аби прийшла Маруся і щось приготувала їй їсти, а вона тим часом прийме гарячу ванну, завалиться у ліжко, ввімкне телевізор, у який тупо втикатиме, клацаючи пультом. Однак знала, що цього не буде, бо Маруся сьогодні чергує. Так що доведеться їй клацати пультом голодною.

Осінь видалася дощова, і це також злило.

Лишилося два квартали до дому.

«Як дотеліпатися?» — подумала вона, по-страдницьки скривившись, аж тут біля неї загальмував чорний бумер і звідтіля висунулася нахабна пика молодого веснянкуватого прапора:

— Дамочка, прокатіть с вєтєрком?

Аврора Чингізівна ошелешено на нього вирячилася: «Невже я після вдвічі перевиконаної вчительської норми можу скидатися на проститутку? Напевно, так. На чорта я сьогодні нап’яла на себе коротку спідницю?»

— Пішов ти на… — почала Аврора і затнулася: «Що краще сказати цьому дебілові? „Пішов ти на хер“, чи „на х#$“, чи „к %$%ній матері“?» — однак несподівано для себе вилаялася дуже толерантно: — Пішов ти к чортовій матері!

Відчинилися задні дверцята машини, і за водієм, на шкіряному сидінні, вона побачила Гіроя.

Аврора зітхнула з подвійним полегшенням: отже, вона не схожа на проститутку, навіть у короткій спідниці, це раз, два — це добре, що вона не матюкнулася: що про неї подумав би Гірой?

— Не лякайтеся — свої! — всміхнувся своєю арійською усмішкою Юстас. — Давайте я вас підкину додому.

Аврора не заперечувала. Було трохи незручно влазити в машину в короткій спідниці, з торбою учнівських зошитів для перевірки, з кульком із відремонтованим взуттям і маленькою дамською сумочкою. Врешті торби й сумочка опинились на колінах у її Гіроя.

— Як там мої двері, стоять? — спитав Гірой.

Аврора ледь стрималася, щоб угідливо не пробелькотіти щось на зразок: «Ой, я вам так вдячна за двері, давайте все-таки поділимо видатки на двох, адже я також винна у тому, що сталося. Я давно мусила поміняти замок!».

Однак її стримав внутрішній голос, що зазвичай відповідав за її почуття гідності.

«Будь сама собою!» — наказала вона собі і промовила:

— Стоять, як… Як би це делікатніше сказати, стоять, як штик, полковнику! Дякую.