Люба Клименко - Антипедагогічна поема

Монотонне погойдування нічим не закінчувалося, і це почало її дратувати.

— Ну, скоро ти там? — спитала вона, знаючи, що Олекса Тарасович, тобто Альошка, може на це образитися.

І він таки образився. Або вдавано образився, не маючи змоги кінчити.

Аврора вдяглася, не дивлячись на коханця, і почала збиратися додому.

Олекса Тарасович спостерігав за нею.

— Чому ти не сказала цього ?

— Чого?

— Нашої таємної фрази.

— Якої? — прикинулася дурочкою Аврора, не піднімаючи на нього погляду.

— Про Болгарії руського солдата.

— То була фраза для іншого мужчини.

— Якого?

— Того, якого я колись любила…

— А тепер не любиш?

— Ні.

— Хто такий Юра?

— Що?! — вона різко смикнулася.

— Ти весь час шепотіла «Юра, Юра…», і я навіть подумав, що ти придумала нову любовну гру, і мені навіть сподобалося. Однак коли ти відкрила очі, то я зрозумів, що весь цей час ти кохалася не зі мною, а з тим Юрою. То хто він?

— Він — мій уявний коханець. Ідеальний коханець. Він ніколи не скиглить, він просто любить…

Олекса вдягнувся і мовчки вийшов з кабінету.

У цю мить Аврора трохи пожаліла, що не підіграла йому. Благодатна злива сперми їй би не завадила.

«Та біс із ним!» — сказала вона собі й попленталася додому.

Ідучи вулицею, вона відчула дику слабкість: «Невже це від невдалого сексу? Невже на мене так подіяло те, що я розкочегарилась, а дози гормонів не отримала?».

Ліфт у будинку, як на зло, не ходив, і їй довелося лізти майже рачки на 12 поверх.

Прийшовши в свою холостяцьку квартиру, вона зрозуміла, що підчепила якийсь вірус. Аврора кашляла справжніми залпами.

Щодо походження капосного кашлю підозра впала на Ксюшу. «Ох, ці вже отлічніци! Зі шкури лізтиме, щоб доказати, як вона любить математику!!! Навіть хвора ходитиме до школи! А я за це повинна розплачуватися!».

Аврора прийняла гарячу ванну, вляглася в ліжко й увімкнула телевізор. Треба було б щось кинути до рота перед тим, як випити ліки, однак її холодильник був хронічно порожнім. Десь у коридорі стояв мішок картоплі, однак сил її почистити не було.

«Ну що ж. Буду помирати», — подумала вона і вдягла нову нічну сорочку на випадок, якщо її знайдуть трупом.

Однак ні вмерти, а ні заснути їй не вдалося.

Вона кашляла так, що, здавалося, її трахеї і бронхи вилазили назовні й розвішувалися на стінах спальні, а легені відривалися маленькими червоними шматочками і наліплювалися на меблі. У грудях горів пекельний вогонь.

На ранок Аврора мала жалюгідний вигляд. Однак вона примусила себе злізти з ліжка, прийняти душ і поповзти на роботу. Адже в неї сьогодні були одинадцяті і дванадцяті класи, яких панічно боявся Євген Євгенович, так що замінити її не було ким.

Наковтавшись ліків, вона розпухла, запливла і так вела свої уроки.

Спершу були алгебра і геометрія в 12-А класі. Аврора душилася від кашлю і злості до Ксюші, яка, наче нічого й не сталося, сиділа собі, як квітка, за партою, виставивши довгі ноги.

«Ти тільки подиви! З неї як з гуся вода! От стерва! Заразила мене, а самій хоч би що!».

Юра дивився на Аврору Чингізівну співчутливо. В його очах було стільки розуміння!

Між уроками він зайшов до неї в підсобку. Цього разу вона його не вигнала.

— Я вмію зупиняти напад кашлю спеціальним методом, — запропонував він їй свої послуги, однак вона, не перестаючи кашляти, замахала руками.

Напад не припинявся. Аврора Чингізівна відчувала, що зараз її виверне шиворот-навиворіт. І тоді вона закивала: мовляв, добре, застосовуй свою методику!

Юра підійшов до неї — такий великий, сильний, надійний. Такий, про яких завжди мріють жінки. Це була та порода чоловіків, за якими наче за кам’яною стіною. Він підійшов до неї, обійняв і пригорнув її — маленьку, безпорадну — до серця, поклавши великі теплі руки їй на спину. Він справді знайшов якусь точку й натиснув на неї, після чого Аврора, здригнувшись кілька разів, затихла.

Вони ще мить постояли разом: вона — насолоджуючись його теплом, а він — насолоджуючись їхньою близькістю.

Юра легенько вкусив Аврору за кінчик вуха.

Аврорі стало так добре, як від солодкого гріха.

«Ні за що!» — вигукнула вона подумки і, схопивши зі стіни циркуль, направила його на Юру.

Юра всміхнувся, забрав з її рук циркуль і, розвівши ноги (природно, циркулю, а не Аврорі), зламав його.

«Мій улюблений циркуль!» — жалібно застогнала подумки Аврора.

Юра спокійно вийшов із підсобки.

А Аврора подумала: «В принципі, вісім років різниці — це не так уже й багато! Буває й більше…».