Алекс Грей (Нижегородов) - Політ завдовжки в життя

— А твоя вина в чому? — спитала Ритка. Я здригнувся і обернувся. Ритка не спала, а лежала, заклавши руку під голову і слухала.

— Ти не спиш, Рито? І давно ти слухаєш? — спитала Марина.

— Та яка різниця, просто я на відміну від вас, всю цю історію знаю, ну, може не у всіх деталях, але знаю, більш того, я знаю ще й таке, чого Інга тобі не розповіла і не розповість ніколи. Але і вам я цього не буду говорити. Марино, продовжуй, мені цікаво, в чому ж твоя вина?

— Моя вина… Пам'ятаєш той день, коли ти прийшла в музичну школу, а ми з Антоном після занять пили там чай. Пам'ятаєш?

— Ну. — байдуже відповіла Ритка. — Тож у вас все ж таки щось було з Антоном? Хоча, зараз це вже не важливо.

— Та ні, дурненька, нічого у нас з Антоном не було навіть близько. Просто, коли я сказала, що Антон вирішив займатися музикою, щоб підкорити серце дами, то ти відразу сприйняла це на свій рахунок, хоча я ж знала, що він говорив про Інгу. Мені треба було тобі сказати одразу, тоді, можливо, і не було б чийогось зіпсованого життя.

— Зате, можливо, було б зіпсоване моя життя. — спокійно, як ні в чому не бувало, відповіла Рита. — Чи ти за неї більше переживаєш, ніж за мене. Марино, послухай. — Ритка встала з дивана і пройшлася по кімнаті. — Я ні на кого не тримаю зла, я вже давно перестала бачити в людях ворогів. А ось Інга, та, яка була показником правильності і пристойності, бачила в мені найлютішого ворога. І це ти сказала щойно. Так, ми її «тролили», але ти ніколи не замислювалася чому? Бо вона просто сама не хотіла бути частиною нашого колективу. Вона постійно намагалася показати свою прибалтійську перевагу. Знаєш, я ще тоді, в перші місяці нашого з нею знайомства більше інших хотіла з нею подружитися. Ви ж не знаєте цього. Це я привела її в нашу музшколу, це я її запросила до себе на День народження, який вона просто проігнорувала, а Антоха, такий був добрий, що вирішив прикрити її, придумавши якусь її хворобу. Але мені зараз наплювати, що вона п'є дешеве пиво і жере кільку з банки. Але тоді мені було дуже прикро. Я, між іншим, їй першою відкрила всі свої секрети. А ти, Антошка, хоч був в курсі, що вона дуже часто приходила до мене в гості? Ні? Не в курсі? То ти ще багато чого не знаєш про неї. Але я не буду тобі розповідати, бо зараз це все вже не має ніякого сенсу. Правда, був у неї один дуже великий секрет. Я не знаю, чи в курсі ви, але одного разу, Інга запросила мене до себе в гості, і я стала свідком розмови її батьків. Вони говорили про неї. Говорили таке, що у мене по шкірі пішли мурашки. Я їй сказала: «Ти чого все це терпиш?» А вона відповіла, що у неї немає вибору. Тоді я увійшла в кімнату до її батьків і висловила їм все, що про них думала. Інга ж почала затикати мені рота, захищати їх, говорила мені, що я нічого не розумію і виштовхала мене за двері. Ось, з того моменту я не те, щоб її зненавиділа, ні, тоді вона для мене просто перестала існувати. І те, в якому стані вона зараз — це не ваша вина, а її особиста заслуга.

Ми всі мовчали. Мені не хотілося дивитися ні на Марину, ні на Риту. Я боявся побачити на обличчі Рити її коронну посмішку. Виявляється, всі все знали, що відбувалося у мене під носом, знали все про Інгу, про мене, і тільки я нічого не знав. Я повільно підвівся і підійшов до вікна. На місто потихеньку наповзали сутінки. Місто поволі занурювалося в темряву, розбавлену вогнями фар, рекламних щитів і вивісками магазинів. Думати не хотілося ні про що, але не виходило. В голову лізли різні думки про те, що так не можна, так не правильно, що повинен бути варіант, коли всім добре.

— Марино. — не відвертаючись від вікна, сказав я. — Дай свою машину.

— Он, ключі на столику в коридорі. — незворушно сказала Рита замість Марини. — Ти ж не проти, а, Марино?

— Ти вважаєш, що це буде правильно? — спитала Марина.

— Та нехай їде.

Я взяв зі столу ключі і мовчки вийшов з дому. Сидячи в машині, я дивився на помаранчеві прилади, на стрілки, літери і цифри на панелі управління. Пальцем я безладно клацав по каналах радіо. Радіо дратувало і я включив диск. Через кілька секунд тиші, салон машини наповнв звук скрипки з фортепіано. Це грали ми. Я сидів нерухомо і слухав, закривши очі. Мотора не було чутно абсолютно, але я знав, що машина заведена і варто тільки відпустити гальмо, як я поїду до своєї мрії, адже мрію ніхто ж не відміняв. Але я чогось чекав і не їхав. Повернувши голову в бік будинку, біля відкритого вікна я побачив два жіночих силуета. Рита і Марина сиділи на підвіконні, спинами до мене. Я не міг бачити виразу їхніх облич, я не знав, про що вони говорять чи просто мовчать, але я точно знав, про що вони думають.