Алекс Грей (Нижегородов) - Політ завдовжки в життя

— Добре, Маріє Петрівно. — відповів я.

Після вальсу, ми з Мері продефілювали під ручку через весь зал, і я ловив веселі погляди вчителів, батьків і своїх однокласників. Я не знав, чому вони раділи, тому, що закінчили школу, чи тому, що тепер всі стали по справжньому дорослими, чи тому, що з завтрашнього дня реально ніхто не скаже: «Чому ти знову запізнився до школи?» Вони раділи, а мені було не весело. У натовпі я зловив Риткін погляд. Його було важко не виділити серед інших, бо в її очах теж стояв якийсь смуток. Але у мене не було настрою зараз в цьому розбиратися. Почалися танці. Залишивши Мері, я знову тихенько вийшов зі школи у двір.

Я стояв і дивився на зірки, слухав цвіркунів і підставляв обличчя назустріч теплому червневому нічному бризу. А думки мої були зараз не в цьому галасливому залі, де звучав рок-н-рол і веселилися мої однокласники. Мої думки були зараз з Інгою. За два роки я вже звик до того, що її немає, і що вона вже не повернеться. Часом у мене виникало відчуття, що її і не було ніколи, що це лише плід моєї дитячої уяви. Не знаю, скільки часу я так стояв, але з роздумів мене вивела Ритка.

— Ще не набридло ховатися від усіх? — спитала вона.

— Та, я, Рит, і не ховаюся. Просто якось сумно. Стільки років разом, а зараз роз'їдуться всі хто куди, коли ще зустрінемося? А у нас же такий крутий клас був. Навіть директор говорив завжди, що такого класу, як наш, не було за всю історію нашої школи.

— Ну і що? — сказала Рита. — Все завжди колись закінчується. Пам'ятаєш, хтось із класиків сказав, що все проходить, тільки музика вічна. А у нас з тобою якраз є ця сама музика. Тому ми з тобою будемо жити вічно.

— Рит, ну що ти таке верзеш? Ну, яке вічно? Та й у мене таке відчуття, що це ми тут, у себе в місті герої-музиканти, Я вчора дивився, як грають справжні віртуози, то нам до них ще дуже далеко, навіть практично, нереально далеко. А ти кажеш вічно…

— Антон, ну і хрін з нею, з цією музикою. Головне, що ми з тобою разом, і будемо разом завжди. — тихо сказала Ритка.

— А ти хоч сама в це віриш? Що ми завжди будемо разом? Чому ти в цьому так впевнена? Я, наприклад, не знаю, що буде завтра, що буде через місяць, а ти точно впевнена в тому, що буде у тебе в житті.

— Ти, може, і не знаєш, що буде завтра, а я точно знаю, що буде через рік, через п'ять і через десять, двадцять… Антон, ти просто повір мені і все. Ти будеш щасливий, точніше, ми будемо щасливі разом, тому що у нас є не просто почуття, у нас є купа спільного.

— Ти, звичайно, маєш рацію, Ритулька. Але не в усьому. Я теж був упевнений, що ніколи і ніхто не відбере у мене хокей. І де тепер мій хокей? Де тепер моя ключка? Де мої кубки, медалі? Зате у мене є скрипка. Це дуже добре, але я не мріяв про це і ніколи не думав, що стану музикантом, що замість спорту піду вчитися в консерваторію. Я ніколи не міг подумати, що… — тут я запнувся, бо хотів сказати, що ніколи не думав, що місце Інги в моєму житті займе Рита. Хотів сказати, але знову передумав.

— Ти продовжуй, продовжуй. — сказала Ритка. — Чи ти думаєш, що я не бачила, як ти змінився в обличчі, коли побачив її? Забудь про неї, навіщо вона тобі? Вона втекла від тебе, покинула тебе, два роки взагалі не відгукувалася і не відповідала на твої листи. Хіба ти не розумієш, що ти для неї ніхто. Я тільки не можу зрозуміти, на фіга вона приперлася сюди? Хоча, розумію… Гаразд, Антон, я піду в зал, до друзів, бо вони, дійсно все роз'їдуться скоро. І ти приходь. — Ритка провела своєю долонею мені по щоці, блиснула очима і повільно пішла до школи. А я залишився стояти і дивитися на зірки.

— Я не хотіла вам заважати, але поговорити нам треба. — це був голос Марії Петрівни. — Рито, зачекай, ще не йди. — коли Ритка повернулася, Мері продовжила. — Антоне, Рито, я вам повинна сказати кілька дуже важливих речей. Ви просто слухайте і не перебивайте, добре? А то я хвилююся. Так ось. П'ять років тому я прийшла в вашу школу звичайною випускницею педінституту. І мені зразу дали ваш клас. Я відмовлялася, говорила, що у мене немає досвіду бути класоводом. Але директор наш був непохитний. І ось я стаю вашою «керівничкою». Ви були такі милі, такі наївні, і ви мені одразу сподобалися. Всі сподобалися, тому що я реально мріяла бути вчителем, я люблю дітей і люблю з ними працювати. Ми з вами з першого дня знайшли контакт, та ви й самі це все прекрасно знаєте. Йшли роки, ви росли, дорослішали, ставали розумнішими, самостійними і в той самий час цинічними. Але я все одно вас всіх любила. І що дивно, що до Антона, особливо після того, як він кілька разів потрапляв до міліції, а потім його поставили на облік в дитячу кімнату, я почала проявляти якийсь інтерес. Ти, Антоне, просто виріс швидше за інших. Твій жахливий характер, твій довгий язик, твій цинізм і, в той самий час, твій інтелект мене просто почали вибивати з колії. На Новорічній вечірці, у восьмому класі, я зрозуміла, що просто як дівчисько закохалася в тебе. Але тобі було п'ятнадцять, а мені двадцять п'ять. Я все намагалася втішати себе тим, що десять років — це зовсім небагато. Тим більше, що у мене вже був сумний досвід, де мій хлопець був молодший за мене на три роки. Але три і десять — це дуже велика різниця. Я ревіла ночами, намагалася викинути тебе з голови, але нічого не допомагало. Я бачила, що ти, Рито, теж намагаєшся зблизитися з Антоном, і мене це просто бісило. Ти ж пам'ятаєш, що в нас з тобою завжди були дуже теплі стосунки. Але в той момент я почала ненавидіти тебе. Це були не ревнощі, це була справжня ненависть, і мене це лякало ще більше. Але найстрашніше було те, що буквально кілька років тому, я втратила свою найкращу подругу, це я про Марину, ви в курсі тепер. Я розуміла, що моїй ненависті не вистачить на двох, але нічого не могла з собою вдіяти. А потім з'явилася Інга. Не знаю, чи помітила ти, Рито, як змінився Антон, коли вона з'явилася в нашому класі, але він не те що змінився, він просто почав перетворюватися з бовдура в нормального пацана. Я помітила, що не тільки Антон захопився Інгою, Інга теж страждала і сохла по тобі, Антоне. Ти хоч в курсі був? Але мене це трохи тішило. І знаєте чому? Бо в Інзі я просто не бачила суперниці. У порівнянні з Ритою, віна була сірою мишкою, я знала, що Антону така дуже швидко набридне, і він буде моїм. Але в той вечір, після закінчення восьмого класу мене запросив на дачу Ритин батько. Я не дуже хотіла їхати туди, але одна думка про те, що там я зможу побути з Антоном, поговорити з ним не про школу і не про навчання так мене заводила, що, не роздумуючи, приїхала до вас. Ну, ви пам'ятаєте той вечір. Антон сказав тоді дуже цікаву думку, що пов'яже своє життя тільки з такою ж, як і він сам. Ви не уявляєте, яка ейфорія напала на мене, адже мені стати такою як він, ну або принаймні видавати з себе таку, як він, було на багато легше, ніж тобі, Рито, і, тим більше, ніж Інзі. Але, напевно, так мало статися, що ми пішли з Ритою покурити в сад. І ти, Рито, там мені сказала, що немає на землі нічого і нікого, хто б зміг перешкодити вам з Антоном бути разом. А, якщо ти пам'ятаєш, на той час, ми з тобою якось дивно здружилися. Потім ми лежали з тобою в одному ліжку у вас на дачі, пили шампанське і плакали кожен про своє. Ти раз двісті, напевно, повторила тоді ім'я Антон, а потім заснула у мене на плечі. І тоді я для себе вирішила, що все, вистачить псувати чуже життя, що ти заслуговуєш на щастя, тим більше, що це твоє щастя. А я могла тоді зіпсувати життя і тобі, і Антону. А з Інгою вийшло якнайкраще. Вона просто сама зникла, відкривши тобі шлях до серця Антона. Ось така-то історія, діти мої. Рито, дай цигарку, а то руки трусяться.