Алекс Грей (Нижегородов) - Політ завдовжки в життя

Мене немов струмом пробило. Я не знав, радіти мені чи ні, я боявся подивитися на Ритку, але я знайшов в собі сили сказати:

— Це, звичайно, дуже приємно, але Ви ж знаєте, що ми граємо тільки дуетом. Все, що ми робимо — ми робимо виключно разом, тому, на конкурс їдемо або ми удвох або я взагалі нікуди не їду.

— Антон, — тихо сказала Рита, — Ти повинен поїхати. Це твій шанс, і його не можна упускати. Я знаю про цей конкурс. Там конкурс саме сольних виконавців. Скажу тобі чесно, якби вибрали мене, то я б поїхала, та я і впевнена, що ти б сам захотів, щоб я брала участь. Ти не переживай, мені не в перший раз. Я поїду з тобою і буду підтримувати тебе, хвилюватися за тебе, носити за тобою скрипку і ноти, коротше я буду з тобою всюди, просто на сцені ти будеш грати сам.

— Маргарито. — сказав Андрій Павлович. — Ти зараз поводишся, як справжнісінький і вірний друг. І я вважаю, що це правильно. Якщо в людини з'явився шанс, то не можна нехтувати цим шансом. Ну а тепер друга новина. Ну, всі готові? — і після невеликої паузи він продовжив. — Колегія також вирішила, що ви обидва практично зараховані студентами Варшавської консерваторії.

— МИ?! — вигукнула Рітка. — Я не можу в це повірити, Андрій Павлович, Ви жартуєте!

— А доведеться повірити. Чому я говорю практично, бо ще рік вам доведеться повчиться тут, на батьківщині, поки оформляться всі документи, а на другий курс ви автоматично їдете до Варшави. Ви Раді?

— Звичайно, раді, Андрій Павлович. — радісно сказав я. — Ви уявляєте, ми з Ритою сьогодні йшли через парк і обговорювали своє майбутнє. Вона сказала, що не бачить ніякої іншої альтернативи, крім як поступати до консерваторії. А тут Ви таку новину!

Це був найкращий день у моєму житті. Ми виграли конкурс, стали практично студентами консерваторії, наша Марина знайшла чоловіка і повернула собі подругу. І в решті, коли ми вже прощалися в передпокої, Андрій з Мариною зробили мені ще один подарунок. Вони подарували мені ту саму старовинну скрипку, на якій я грав у них вдома. Тепер я не розлучаюся з нею ніколи і ніде, а сама скрипка завжди нагадує мені про той вечір.

Закінчилися випускні іспити, а з ними і наша шкільна пора. Було досить сумно усвідомлювати, що десять років дитинства пролетіли так швидко. Нас всіх чекало нове доросле життя. Зі спортом у мене не склалося, мої спортивні мрії так і не здійснилися, зате я зумів досягти досить непоганих успіхів в музиці. На відміну від інших наших однокласників, ми з Риткою вважали себе вже студентами, але домовилися цю таємницю зберігати до самого кінця.

Настав випускний бал. Директор попросив нас з Ритою зіграти для батьків і для вчителів. Ми грали шкільні сльозливі вальси типу «Коли підеш зі шкільного двору…», потім на прохання завуча зіграли фрагмент з Чайковського. А потім почалися танці. Ми змогли, нарешті, забути про те, що ми музиканти, і просто занурилися в світ дискотеки. Грав тоді на випускному досить популярний у нас в місті ансамбль. Під час одного з повільних танців, коли ми з Риткою кружляли по залу, я помітив біля стіни знайомий силует. Тоді я міг дати на відсіч свою руку, бо я був впевнений на всі сто, що це був Інга. Я хотів зупинитися, але Ритка не випускала мене зі своїх обіймів. Навпаки, вона ще сильніше притулилася до мене і поклала голову мені на груди. Перестала грати музика, пари розійшлися по кутках, лише тільки ми стояли посеред залу обійнявшись. Я в дивився Інзі прямо у вічі, а вона, не відводячи погляду, дивилася на мене. Знову заграла музика, і ми знову почали танцювати. Інгу я випустив з поля зору і загубив. Після закінчення танцю, я вирвався з Риткіних обіймів і побіг в сторону, де стояла Інга, але її там не було. Я вибіг на вулицю, але і тут не було нікого. Я стояв і дивився в темряву.

Нічого не розуміючи, я повернувся в зал, пройшовши повз Ритки, намагаючись не помічати її. У залі знову звучав вальс. Хтось смикнув мене за руку, і я знову опинився в чиїхось обіймах. Це була наша Мері Попінс.

— Ти не хочеш запросити даму на вальс? — запитала Мері.

– Із задоволенням, Маріє Петрівно.

І ми танцювали. Якби мені два роки тому сказали б, що я буду танцювати вальс, я б розсміявся цьому жартівнику в лице. Але, завдяки Марині, тепер я танцюю, тепер я живу в світі музики, а всі дивляться на мене і захоплюються. Але тільки я знав, що граю я не для них, і навіть не для себе. Я грав для НЕЇ, а вона цього не чула.

— Антон, мені треба з тобою дуже серйозно поговорити. — сказала Марія Петрівна. — Але не тут. Зараз знову почнуться танці і ми з тобою поговоримо, добре?