Алекс Грей (Нижегородов) - Політ завдовжки в життя

Ми були трохи вражені і здивовані, але в той самий час ми раділи за нашу Марину, та й вона виглядала дуже щасливою.

— Дуже приємно, Андріє Павловичу. — я потиснув йому руку. — Марино Вікторівно, у Вас начебто не було чоловіка. — сказав я. — Коли ж Ви встигли?

— Так сьогодні і встигла. Ми сьогодні з Андрієм розписалися. Адже, знайомі ми з ним були дуже давно. Він був моїм викладачем в консерваторії, і ось ми з ним разом з того самого часу, просто сьогодні вирішили оформити наші відносини. Друзі мої, я хочу вам сказати, що так уже склалося в моєму житті, що ви мої найближчі друзі, і я хочу, щоб ви були зі мною в цей вечір, саме тому я запросила вас сьогодні до себе. Зараз ми будемо пити шампанське спочатку за ваш успіх, а потім вже за нас, ви не проти?

— Звичайно ж, не проти. — хором сказали ми і розсміялися.

— Так, але мені б хотілося ще раз послухати цих молодих людей, нехай вони зіграють, так би мовити ексклюзивно для нас. Тільки одну секундочку. — Андрій Павлович встав і вийшов з кімнати, і через хвилину повернувся зі скрипкою в руках. — На, Антоне, зіграй на цій скрипці, ти ж без інструменту прийшов, а ти, Марго, сідай за фортепіано. Давайте, молодь, зробіть молодятам подарунок.

Ритка сіла за фортепіано, а я підлаштував скрипку. Я дивився на Ритку, яка гортала старі ноти, дивився на Марину, яка, як дівчисько сіла Андрію Павловичу на коліна, і зараз вперше перед виступом, хоч це і виступом назвати було складно, я абсолютно не хвилювався. Ритка раптом закрила ноти, повернула до мене голову, і в її погляді я прочитав все, що вона хотіла мені сказати. І ми почали грати, без нот, без підготовки, просто грати. Ми грали, як і належить, марш Мендельсона. Але грали не так, як всі звикли його чути… Ритка грала так, як ніколи. Я ніколи не чув раніше вальс Мендельсона в джазовій обробці, але Ритка це зробила, і мені нічого не залишалося, як грати разом з нею. Це був чудовий експромт і незрівнянний імпровіз. Коли ми закінчили грати, Марина підбігла спочатку до Ритки, потім до мене і розцілувала нас, а Андрій Павлович аплодував нам, як на концерті.

— Це було неперевершено. — зовсім серйозно сказав він. — У мене є для вас дві новини…

Він не договорив, бо раптово у двері хтось подзвонив.

— Дивно. — здивовано сказала Марина, прямуючи в коридор, — Я нікого не чекала сьогодні.

— Марино Вікторівно, зачекайте секундочку. — Рита встала і підійшла до Марини. — Ми з Антоном також приготували для Вас сюрприз і подарунок. Ви просто не дивуйтеся, добре, ну і не ображайтеся, якщо ми щось зробили не так.

У двері знову подзвонили, і Марина пішла відчиняти. Через кілька хвилин до кімнати увійшли Марина і Мері Попінс.

— Ну, Антон, ви даєте… — ховаючи заплакані очі в букет, сказала Марина.

— А чого зразу я? Це все Ритка. Вона мене пів дня пиляла, давай, каже, їх помиримо… А що, хіба погано вийшло?

— Та ви собі навіть не уявляєте, які ви молодці. — сказала Марина, витираючи серветкою очі. — Ось це справжній подарунок! Маш…

— Марина, давай, не зараз, у тебе свято. Антон з Ритою мені все розповіли. Я така дурна, пробач мені. Наші діти, яких ми виховали, виявилися розумнішими і сильнішими духом, ніж ми, уявляєш? Скільки ж часу ми з тобою не спілкувалися? П'ять? Або шість років? Жах, просто…

— Та, це вже не важливо, скільки. Важливим є те, що все позаду, я сподіваюся. Машунь. Ви ще не знайомі, це Андрій — мій чоловік з сьогоднішнього дня, а це — моя найкраща подруга Машка. Я у неї з п'ятого класу фізику списувала, ми за однією партою сиділи. — звернулася вона до Андрія. — Точніше не так, у мене тепер дві найкращих подруги, правда, Рито?

— Звичайно, Марино Вікторівно!

— Ну, ми ж домовилися, просто Марина.

— Добре, Марино. — Ритка чомусь збентежилася і почервоніла. Але паузу перервав Андрій. Це все добре, що сьогодні стільки сюрпризів, але у мене є два сюрпризи і для наших сьогоднішніх героїв. Ви ж знаєте, Маріє, що вони сьогодні вчудили на концерті?

— Що? — здивовано запитала Мері і подивилася на нас. Ми тільки знизали плечима.

— Так вони ж виграли конкурс! Я хотів вам, молодь, сказати одну річ, але зараз, дивлячись на ваші стосунки, я переживаю, чи варто це говорити.

— Звичайно, варто. — сказала Ритка. — Правда, Антоха?

— У будь-якому випадку, якщо Ви вже почали говорити, то вже треба і завершити. — підтримав Ритку я.

— Добре, але скажу вам чесно, вам таке може і не сподобатися. Коротше. Сьогодні після конкурсу засідала наша творча колегія, були присутні ректори консерваторій, і було прийнято рішення відправити Антона на конкурс до Австрії.