Алекс Грей (Нижегородов) - Політ завдовжки в життя

— Вау! Дівчата! Невже кінець війні? Я просто захоплююся вами, правда. — не зміг стримати щирої радості я.

— Гаразд, молодь. — сказала Марина, після того, як Ритка випустила її зі своїх обіймів. — Я вас тут залишаю, а сама йду, не буду вам заважати, а вам є про що поговорити, я точно знаю. Я піду, до завтра.

— Марино Вікторівно. — гукнув я її. — Зачекайте секундочку, я Вас провожу. — і потім сказав уже Ритці. — Почекай мене, я зараз повернуся, мені треба сказати їй два слова.

Ритка нічого не сказала, а лише посміхнулася і прикрила очі на знак згоди. Коли ми вийшли на вулицю, я запитав:

— Марино Вікторівно. А чому Ви ні тоді, ні зараз не розповіли їй про Інгу?

— Чому? А ти сам подумай. Ви знаходитесь тут, разом, а Інга де? Ніхто не знає. Її немає вже два роки, вона не пише і не телефонує, так чому хтось повинен страждати через якогось фантома?

— Але ж, вона таки не фантом, вона реально існує, просто її зараз немає з нами. І, якщо, вона раптом повернеться? Що мені тоді накажете робити? — запитав я.

— Ну, ось коли повернеться, тоді і будеш вирішувати цю головоломку, хоча, я думаю, що відповідь на питання «Як бути?» І «Що робити?» ти знайдеш дуже швидко. Все, бувай, Антоне, моє таксі… — сказала вона і на прощання поцілувала мене в щоку. Так, по-товариськи. І я зрозумів, що це було дійсно по-товариськи.

А ввечері наступного дня ми знову з Риткою були на сцені, і знову зривали овації. Рівних нам не було і на фіналі. Ми дочекалися нагородження, отримали свої дипломи і подарунки і вирішили відзначити цю подію. Після концерту до нас підбігла Марина Вікторівна і розцілувала нас обох:

— Ви, дійсно, найкращі. Я за всю свою кар'єру не пам'ятаю такого випадку, щоб так грали. Особливо дуети. Та ви просто створені одне для одного. Вітаю! Я запрошую вас відзначити цю подію у мене вдома. Ви ж не проти?

— Звичайно, не проти, Марино Вікторівно! — вигукнула Ритка і знову полізла обійматися з Мариною. Я був не просто здивований, я був шокований такою Риткіною поведінкою. — Антон, ми ж, правда, підемо до Марини Вікторівни?

— Звичайно, Ритуль, обов'язково підемо. Тож, Марино Вікторівно, — звернувся я до Марини, — Чекайте нас в гості. А Ви не забули про обіцяний сюрприз?

— Звичайно, не забула, приходьте, буду чекати. До вечора. — сказала вона і миттю втекла кудись. А ми пішли пішки через наш парк. Тортик з кулінарії, шампанське з Риткіного домашнього бару батька, оберемок квітів, куплений у бабок на ринку, — з таким подарунковим набором ми прийшли в гості до Марини. Марина була в коктейльній червоній сукні, з величезною брошкою у вигляді віолончелі. Якби я зустрів її на вулиці в такому вбранні, то я б її і не впізнав, настільки вона тоді відрізнялася від звичної нам сірої мишки з музичної школи. Вона провела нас у вітальню, де стояло старе піаніно фірми Petrof . Воно було дуже старовинним і дуже дорогим. На відкинутій кришці стояли такі ж старі вицвілі до жовтого кольору ноти. Клавіші на цьому фортепіано були теж жовтими. Цікаво, скільки ж пальців бачили ці клавіші? — подумав я. І взагалі, скільки років цьому інструменту?

— Подобається? — почув я незнайомий чоловічий голос.

— Не знаю. — відповів я. — Я не дуже розбираюся в фортепіано, бачу тільки, що воно дуже старе і, напевно, дуже дороге. Але, в інструменті головне — це як він звучить. Хіба не так?

— Так. — відповів чоловік. Цей інструмент звучить просто унікально, це я вам як фахівець кажу. Його налаштовував найкращий майстер. Хочете зіграти? — запитав він.

— Ну, я не дуже вмію грати на фортепіано. — відповів я і глянув на Ритку. — А, ось вона може і спробувати. Не хочеш зіграти, Рит? — звернувся я вже до Рити.

— Хочу, звичайно, але це ж фортепіано Марини Вікторівни, тому без її дозволу я не сяду за інструмент. — відповіла Рита.

До кімнати увійшла Марина з величезною вазою, в яку ледве помістилися квіти, які ми принесли. Кімната була невеликою, звичайною кімнатою звичайної радянської багатоповерхівки. Марина подивилася по сторонах, шукаючи більш підходяще місце для букета, і, не знайшовши нічого вартого, поставила вазу на журнальний столик.

— Ну, про що ви тут говорили? — звертаючись одночасно до всіх, запитала Марина. — Ви вже познайомилися? Ні? Ну, тоді, увага! Я ж вам, діти мої, обіцяла сюрприз? Так ось, знайомтеся, це — мій чоловік Андрій. Андрій Павлович. Ну, як вам сюрприз? — і, не чекаючи від нас відповіді, продовжила. — А це Маргарита і Антон. Ну, ти їх заочно знаєш. — сказала вона своєму чоловікові.