Алекс Грей (Нижегородов) - Політ завдовжки в життя

— А інших варіантів немає?

— Слухай, ти що, знущаєшся? Я ж бачу, що я для тебе нічого не вартую. Чим би ми не займалися, в школі, на репетиціях, на пікніках чи коли просто гуляємо парком або сидимо в кафе, навіть в ліжку, ти не зі мною, ти постійно десь літаєш, про щось думаєш. Ну, ось скажи, ти ж не про мене думаєш. Антон, я також людина, мені також хочеться звичайного людського тепла. Я тільки роблю вигляд, що все добре, що мене все влаштовує в наших стосунках, але ти навіть не уявляєш, що твориться у мене на душі. Іноді мені хочеться просто волати від безсилля, іноді хочеться вистрибнути з вікна. Я ж закохалася в тебе ще в п'ятому класі, коли ви виграли першу гру серед ЖЕКів міста. Я думала, що в дванадцять років любові не буває, і що все це пройде, але нічого не пройшло. Навпаки, з кожним днем ти ставав для мене кимось особливим, я ставила тебе вище за інших. Ти навіть не уявляєш, як сильно ти відрізняєшся від інших. Бо вони ж ніхто в порівнянні з тобою. Я готова для тебе зробити все, я була готова кинути музику, коли в ту дачну ніч ти сказав такі слова.

— Які слова?

— Ну, ти ж сказав, що пов’яжеш своє життя тільки з такою ж, як і ти, а не з «заучкою» і «ботаном». Ти тоді кудись втік, та мені і не хотілося з тобою говорити деякий час, а потім ми з батьками поїхали на курорт. Я була дуже рада цьому, бо тоді я не могла перебувати поруч з тобою, таким жорстоким і цинічним. Я ціле літо думала про тебе, про те, як же змінити тебе, але вирішила змінити себе. Я вирішила зав'язати з музикою, та ще й той клятий конкурс, який виграла Інга… Ненавиджу її. Але я була не просто здивована, а шокована тим, що сказала мені тоді Марина, що ти заради мене почав займатися музикою. Спочатку я не повірила, але спілкуючись з тобою, я бачила, як ти змінюєшся. І я почала вірити в це. Всі тижні я жила в якомусь святковому світі, я думала, що, ось воно, щастя. А після того, як ми переспали, я перестала стримувати ту пружину своїх почуттів, яка готова була вибухнути в мені в будь-яку мить. Але в останні дні я помічаю, що ти знову десь, не зі мною. Тож поділись зі мною, хто вона, я ж відчуваю, що ти думаєш про неї. — останню фразу Рита сказала вже крізь сльози.

— Та ніхто, ти все собі вигадуєш. І чого це ви всі причепилися до тієї ночі на дачі. Ну, сказав те, що думав тоді. Але зараз все не так, розумієш? — намагався виправдовуватися я, але навіть я сам зрозумів, що слова мої звучать непереконливо.

— Антон. Це Марина? Скажи, я все зрозумію. Я бачила її сьогодні в залі, і вона дивилася тільки на тебе. І хто це всі? Кого ти маєш на увазі? — після невеликої паузи запитала Рита. — Про кого ти говориш? Хто це ще згадує ту ніч?

— Дурепа, ти, Ритко. — я копнув купу листя, зібрану двірниками, і прискорив крок.

— Зачекай, Антоне. — Рита наздогнала мене і смикнула за рукав, щоб я зупинився. — Зачекай, це точно не Марина?

— Та точно, до чого тут Марина. Ти ж сама прекрасно знаєш, що немає нічого у нас з Мариною, і бути не може.

— А хто? Мері наша?

— Ти що, зовсім з глузду з’їхала? Ти чого з мене робиш якогось збоченця. То Марину мені приписуєш, то Мері, чи ти думаєш, що весь світ крутиться лише навколо двох престарілих тіток?

— Ніякі вони не старі, їм ще й по тридцяти немає. Просто я бачила, як після концерту вони стояли поруч, наша Мері і Марина. Вони явно знають один одного, бо Марина сказала нашій керівничці «Привіт», а Мері подивилася на неї, постояла декілька секунд, повернулася і пішла, не сказавши ані слова. Я тобі точно кажу, що вони знайомі, і щось між ними не так. Я і подумала, що це, може, вони через тебе.

— Слухай, Рито. — я намагався говорити спокійно, але цілком ймовірно, що у мене це не дуже добре виходило. — Я тобі вже говорив купу разів. Ані Марина, ані Мері мене не цікавлять, тобі зрозуміло? Давай ми на цьому закриємо цю тему. А то мене вже починає нудити від всього цього.

Я вирвав руку з її долонь і пішов вперед, не озираючись. Я не бачив Рити, але чув її кроки і тихе схлипування. Так ми дійшли до кінця парку, не обмовившись більше ані словом. У той момент мені дуже захотілося розповісти Ритці про Інгу, але щось мене знову стримало. Я повернувся і побачив заплакане обличчя Ритки. У тьмяному світлі ліхтаря вона була ще гарніше, і мені стало шкода її. А, може, вона й права? Може, вже давно час перестати жити ілюзіями і мріями, час ставати дорослішими і починати відповідати за свої думки і вчинки?

— Ритко, підемо до тебе, ти, до речі, чай обіцяла. — я обійняв її за плечі, і ми пішли у напрямку її дому. Того вечора ми більше не поверталися до цієї розмови. Я тоді подумав, що навіть дуже добре, що Ритка так нічого і не зрозуміла щодо моїх почуттів до Інги.