Алекс Грей (Нижегородов) - Політ завдовжки в життя

Вони з Риткою закурили, дивлячись один одному в очі. Першою заговорила Рита.

— А знаєш, Машка, якби ти тоді сказала, що любиш Антона, то я теж все для тебе б зробила. Я б терпіла і страждала, але я би хотіла бачити тебе щасливою.

— А ви що, вже на ТИ? — здивувався я.

— Так, уяви, і давно. — сказала Мері. — Ми ж подруги. До речі, і ти, Антон, теж можеш бути зі мною на ТИ. Я вже не училка ваша, а вік — це поняття дуже відносне. Тим паче, після таких відвертих зізнань.

— Ну, не знаю, Маріє Петрівно, мені поки якось незвично. Може, з часом звикну до цієї думки.

— З часом… А ти знаєш, що таке час? Знаєш, можна прожити з однією людиною під одним дахом сто років і не знати, як його звуть, а можна в одну мить зрозуміти, що хтось тобі дуже дорогий, а можна і взагалі назавжди втратити все найдорожче.

— Це Ви зараз про що, Маріє Петрівно? — запитав я.

— Діти мої, я скажу вам одну сумну річ. Я Маринці вже розповіла. Так ось, я, так само як і вона, вийшла заміж.

— Машка!!! Та хіба ж це сумна річ! — вигукнула Ритка і полізла цілуватися до Мері.

— Сумна, Рито. І, знаєш, чому? Тому що мій чоловік — іспанець, і завтра ми летимо до Барселони, а звідти на Пальму-де-Майорку. Тому, я навіть і не знаю, коли ми тепер побачимося…

Ритка випустила з обіймів Мері, відійшла на один крок назад і сіла просто на бордюр в своїй вечірній сукні. Крізь щільно стиснуті на обличчі долоні я чув тихе схлипування. Але я нічого не міг зараз вдіяти, та й Мері теж. Я подивився на Мері. Вона, закинувши голову до зірок, тоненькою смужкою випускала в небо сизий дим. За рухами її плечей я зрозумів, що вона теж плаче.

— Ну, дівчата, ну вистачить плакати. — нічого більш оригінального я в той момент придумати не зміг. Ніхто, звичайно ж мене не чув, і ми так продовжували стояти в тиші під зірками, під червневим небом, під звуки диско і рок-н-ролу, що доносилися із залу школи. В той момент я не думав взагалі ні про що, бо мозок мій відмовлявся працювати, а всі мої зусилля йшли на стримування моїх емоцій. Ритка встала, підійшла до Мері, і вони міцно обійнялися. Я обійняв їх обох, намагаючись притиснути до себе якомога міцніше. Ми так стояли деякий час, а потім я вимовив:

— Дівчата, давайте підемо звідси, все одно нам там вже робити нічого.

Вони мовчки погодилися, і ми пішли ще по нічному місту, яке вже поступово готувалося зустріти новий день. Напевно, це був найприємніший момент тієї випускний ночі, бо зі мною під ручки йшли дві мої найулюбленіші жінки, які, до того ж, були ще й найкращими подругами. А Інга… Напевно, мали рацію і Марія Петрівна, і Ритка, коли говорили про неї. Якби вона хотіла, то вона б зробила все для того, щоб бути зі мною. А я, напевно, ще був не готовий страждати за фантомами.

Ми вийшли з будівлі аеропорту і зупинилися біля стоянки таксі.

— Ну і де наші дами? — запитав Нік. — Я свою після Варшави так і не бачив. Може, вона там залишилася? Так захопилася польською кавою, що пропустила свій рейс.

— Та, Ви жартівник. — сказав я, озираючись на всі боки. Дружин наших дійсно не було видно. — Але я можу Вас заспокоїти, я їх бачив в літаку перед виходом, тому у Варшаві вони точно не залишилися.

— А Ви, хіба знаєте мою дружину? — здивувався Нік.

— Та, ви ж мені її самі показували, в червоній сукні. Вона ще з моєю дружиною сиділа. Ми ж посварилися трохи, і вона сказала, що зі мною сидіти не хоче, і сіла на вільне місце, тобто поряд з вашою дружиною. Так, що я їх бачив постійно.

— Так? Дивно, а я такого не пам'ятаю. А коли це я Вам свою дружину показував? — не переставав дивуватися Нік.

— Та ще під час першої пляшки шампанського.

Ми засміялися, і Нік обійняв мене за плечі.

— Я, взагалі то, не люблю літати, але сьогодні був дуже захоплюючий політ. Ви так цікаво розповідали, а я Вас слухав, і за ці кілька годин у мене в пам'яті промайнуло все моє життя. У кожного у нас є своє життя, свої історії, і свої маленькі секрети. Вийшов сьогодні такий собі екскурс в минуле, в спогади, я б навіть сказав, що сьогодні у нас був політ завдовжки в життя.

— Красиво сказано. Політ завдовжки в життя. — сказав я. — І все ж, де наші дами?

Тут у мене в кишені завібрував телефон. Це прийшла СМСка від Рити: «Ну, скільки можна чекати? Ми чекаємо на вас в таксі. Білий «мерс» біля Макдональдса». Від серця одразу відлягло і всередині мене почала розтікатися якась тепла хвиля.

— Підемо, — сказав я Ніку. — Вони нас чекають он в тому таксі. — І я вказав йому на білий «Мерседес» з шашечками на даху.