Алекс Грей (Нижегородов) - Політ завдовжки в життя

— Ти ж впізнав її.

— Кого? — спробував ухилитись від відповіді я.

— Кого. Кого… Інгу. Я ж бачила, що ти впізнав її, а чого тоді втік? Ти ж постійно думаєш про неї, постійно моделюєш зустріч з нею, ти всі ці роки тільки й живеш думками про неї. А зі мною ти ж так, для комфорту, хіба не так?

— Рит, не говори дурниць. Звичайно ж, я її впізнав, але що це змінює? Я що, повинен був кинутися до неї в обійми? Тим паче… — я хотів сказати, але до горла знову підкотив клубок.

— Тим паче, що? — ніяк не вгамовувалася Ритка. І сама відповіла на своє запитання. — Ти просто не очікував побачити Інгу в такому образі. Хіба я не права? У всіх твоїх мріях вона була принцесою, зіркою сцени, богиня рояля, а виявилося, що вона звичайна дворняжка, яка жебракує в підземному переході, граючи романси перехожим. Ні, грає і співає вона шикарно, я навіть сперечатися з цим не буду. Але ти бачив, як вона виглядає? Рвані джинси, протерта шкіряна куртка, старі стоптані кросівки. Ти не звернув увагу на її обгризені нігті? Фу! Це ж треба було так опуститися. Але вінцем всьому була банка пива, яку пустили ці горе-музиканти по колу.

— Рит, ну от скажи, звідки в тебе стільки злості і жовчі? Звідки ми знаємо, що з нею сталося? Може, у неї щось трапилося, тим більше, ти знаєш про її стосунки з батьками. Давай, зараз просто не будемо обговорювати Інгу, я тебе прошу. Просто, давай закриємо зараз цю тему, і все. — сказав я, не сповільнюючи кроку.

— Та, як скажеш. — відповіла Ритка. — Тим більше, що мені взагалі не приємно говорити про неї. Підемо, краще в номери.

Далі ми йшли мовчки. Мені не хотілося думати ні про що, хотілося просто прийти в номер, залізти в ванну і не вилазити звідти кілька годин. Але я згадав, що нас чекала в гості Марина.

— Ритко, а я тобі хіба не говорив, що нас в гості сьогодні чекає Марина? — запитав я.

— Ні, не говорив, ти ж весь день сьогодні був зайнятий шампанським. А ти хочеш до неї в гості? Просто, я так втомилася, хочу лягти на підлогу перед телеком і розслабитися. До того ж, ти знаєш, що її Андрій мене реально дратує. Він мені в консі набрид за п'ять років, так ще його і тут терпіти треба.

— Рит, ну вона ж твоя подруга. Це ти зараз так кажеш, а коли зустрінетеся, то я вас потім не зможу відірвати одну від одної. Так що зараз за тортиком і до Маринки.

Ритка не сильно опиралася, та й я знав, що вона любила Марину, як сестру, і, не дивлячись на втому, все одно була рада зустрітися з нею.

– І, до речі, — сказав я. — Ти не в курсі, які там останні новини від Машки?

— Від Мері нашої? Та я тиждень вже з нею не спілкувалася. Начебто повинна була вже народити. Зараз прийдемо і запитаємо у Маринки, вона то вже точно знає, хто там у Машки народився.

— Та, хто там міг народитися? Який-небудь Хуан Машкович народився.

— А чому одразу Хуан? — здивувалася Рита.

— Та просто так. Там же всі, як не Хуани, так Карлоси. А, давай ставки робити, як вона дитину назве?

— Давай. — Ритка зупинилася і повернула мене до себе. Наші очі зустрілися, і вона тоді сказала, дивлячись на мене, не мругаючи. — Слухай, я що хотіла… — і замовкла.

— Продовжуй. — сказав я. — Чого ти хотіла?

— А раптом у неї дівчинка народиться? А ми хлоп'ячі імена зараз придумувати будемо, тоді як? — вона повернулася, опустила очі, і повільно пішла.

— Ритко, зачекай. — гукнув я її. — Ти ж не це хотіла запитати? При чому тут імена? Говори, чого хотіла.

— Та нічого не хотіла, забий.

— Ні, так не піде, ми ж домовлялися з тобою, що у нас не буде таємниць. — я був упертим, і вона це знала, тому, мені не довелося її просити.

— Антон, а ти ніколи не думав про дітей? Я маю на увазі, про своїх дітей… Просто, мені здається, що ми втрачаємо той дорогоцінний час, який нам виділено. Я просто боюся чогось не встигнути.

— Якщо чесно, то думав. — відповів я Ритці. — Але нічого не придумав. Не ображайся, все у нас ще буде.

Далі ми йшли мовчки до самого Маринчиного будинку. Андрій Павлович, чоловік Марини був людиною заможною, і зумів за два роки побудувати будинок. Але це був навіть не будинок. Це був практично палац, а Марина була в ньому королевою. Але, коли ми увійшли через хвіртку і опинилися на акуратно викладеній бруківкою доріжці, то побачили цю «королеву», яка порпалась в саду.

— Господиня! — крикнув я. — Приймай гостей, а то ми образимося і підемо.

Марина, побачивши нас з Ритою, кинулася до нас на шию, і повисла, як маленька дитина на шиї у тата, який був місяць у відрядженні.

Потім ми цілий вечір пили чай, розмовляли про різне, дивилися фотографії і відео з нашими першими виступами. Виявилося, що Андрій нишком знімав всі наші виступи. Правда, Рита після того конкурсу, коли її не взяли до Австрії, більше жодного разу не вийшла на сцену, ну хіба що в рамках навчальної програми в консерваторії. Але вона завжди їздила зі мною, як мій особистий імпресаріо. Марина розповіла нам про Мері. Як з'ясувалося, вона все ж таки народила і дуже вдало. Її Хуан, або як його там звали, я навіть і не знав ніколи його імені, так постарався, що вона народила двійню, і назвала дітей Марго і Антоніо. Напевно, це дуже важливо десь там, на небесах, якщо твоїм ім'ям хтось називає свою дитину. Ритка відключилася прямо у вітальні на дивані, Андрій пішов спати до себе в спальню на другий поверх. А ми сиділи і розмовляли під ледве чутну музику Кейко Матсуї. Раптом Марина пошепки сказала: