Алекс Грей (Нижегородов) - Політ завдовжки в життя

Це був невеликий мінівен, тому ми всі сиділи в одному салоні обличчям один до одного. Першим заговорив я:

— Рито, знайомся, це Микола, або просто Нік. Пам'ятаєш, він писав статтю про нас в минулому році? А це — моя дружина Маргарита. — сказав я, вже звертаючись до Миколи.

— Маргарита? — здивовано перепитав він. Та сама Рита? А я думав, що Рита — це вигаданий герой, ну або, принаймні, Ви ім'я своєї коханої змінили. Дуже приємно. — він підвівся і поцілував Риті руку.

— Що значить, та сама? Ви що, мене обговорювали? — спитала Ритка.

— Та, не обговорювали, а просто розмовляли про мене, про тебе, про музику, про життя. — викрутився я.

— Ну, я так розумію, що Ви, Маргарито, з моєю дружиною вже познайомилися, тому представлю її Вам, Антон. Це, як Ви вже здогадалися — моя дружина, вона ж та сама Олена.

— Дуже приємно, Олена, чув про Ваші подвиги. Як казав колись Чингіз-Хан: «Міста треба брати чарівністю». Це він про Вас, напевно, говорив.

— Дякую за компліменти, Антон. — відповіла Олена, і, звертаючись до Ніка, сказала. — А ти базікало. Знаєш, що базікало — це знахідка для шпигуна.

Всі засміялися, а я, скориставшись такою невимушеною паузою, сказав Риті:

— Ритуль. А ти коли встигла нові туфлі придбати. Я, начебто, всі твої двісті пар туфель знаю, а ці мені не попадалися на очі. У будь-якому випадку, вони просто шикарні. Ось, чого в тебе ніколи не забереш, так це твого смаку.

Не даючи нічого відповісти Ритці, Нік сказав своїй дружині:

— Альона, мене сьогодні у Варшаві Антон пригощав кавою. Кажуть, що польська кава найкраща, що поляки взагалі славляться кавою, так от, у них кава — лайно. Зовсім не те, що вмієш готувати ти. І ось я для себе вирішив, що, коли приїдемо додому, я обов'язково навчуся варити справжнісіньку каву. Я навіть піду на курси баристо, якщо треба.

— Так, мужики… — сказала Ритка. — А ви вмієте викручуватися. Ну та, гаразд, ми тут порадилися трохи і вирішили пробачити вас, тож, можна було так не напружуватися з компліментами. Але нам все одно приємно, правда, Оленко?

— Та ти подивися на них, вони ж просто лапочки, ну як можна на них довго ображатися.

Так, жартуючи, ми доїхали до міста. Був ранній літній вечір, сонце ще не сховалося за дахи будинків, і від його променів, а ще й від випитого шампанського очі не могли переносити стільки яскравого світла і мені довелося одягнути свої сонцезахисні окуляри. Хотілося спати. Ми розпрощалися, але домовилися зустрітися найближчим часом. Вони поїхали на таксі далі, а ми спустилися в підземний перехід.

Літо. Вечір. Місто жило своїм життям. Хтось поспішав з роботи додому, хтось прямував до ресторану, хтось просто гуляв, відпочивав, люди були у відпустках, на канікулах, на роботі. І саме в таке скупчення різноспрямованого народу, ми і влилися з Ритою, спустившись в підземний перехід. За останні роки цей перехід переріс з простого способу переправки людей на інший бік вулиці в повноцінний маленький світ, що живе своїм підземним життям. Одні торгували, інші купували, хтось роздавав рекламки про приїзд нового цирку, хтось співав під гітару в цьому підземному царстві. Саме ця чиясь гра на гітарі і змусила мене зупинитися, коли ми проходили повз імпровізовану сцену. Знайомі акорди, знайомі ритми, а найголовніше, знайомий голос. Ні, я точно не міг сплутати цей голос ні з чиїм іншим. Я зупинився і став слухати. Рита теж стояла поруч тримаючи мене за руку. Коли пісня стихла, я почув:

— Привіт. Не очікувала тебе тут побачити.

Я озирнувся по сторонах, але нікого поруч з нами я не побачив, і зрозумів, що цей «Привіт» призначався мені. Я подивився на Риту. На обличчі її я побачив легку зневажливу посмішку. Нахиливши трохи голову і посміхаючись, вона дивилася в бік музикантів.

— Не впізнаєш? Шкода, а я тебе одразу впізнала. — промовила дівчина.

— Ви, напевно, мене з кимось плутаєте. Вибачте. — витиснув з себе я.

Я повернувся і, не чекаючи відповіді, пішов в сторону виходу. Рита йшла поруч і мовчала. З мене котився холодний піт, в горлі стояв ком, що я не міг навіть дихати. Мені здавалося, що я ось-ось задихнусь тут, в підземному переході. І я, вирвавши з Ритиної свою руку, побіг до виходу. На вулиці, глибоко вдихнувши кілька разів, мені стало трохи легше. Рита стояла поруч і дивилася кудись в інший бік. Коли вона підійшла, я не помітив.

— Підемо, Ритуль, щось я втомився, напевно, шампанського сьогодні було забагато. І ми повільно пішли вздовж торгових рядів з квітами, морозивом та пиріжками. Ми йшли мовчки кілька хвилин, а коли вийшли в парк, то Ритка сказала: