Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

Райянові аж у голові запаморочилося. Він місяцями вів цей блог для кількох десятків осіб, щодня сподіваючись на зростання їхнього числа, тепер не міг дати ради подіям. Звісно, прикро, що спроба виставити напоказ дурість викликала протилежний ефект, що тему його блогу перекручено, та наразі не це його турбувало. Власне, проблема полягала не в цьому.

Чутки набули застрашливого, ірраціонального розмаху. І неконтрольованого. Наче ціла армія придурків стала й рушила на нього, виступаючи на захист одного з-поміж собі подібних, залучаючи щораз більше добровольців.

Він намагався себе заспокоїти, аналізуючи цифри. Але цифри аж ніяк не заспокоювали. Блог перевищив мільйон відвідувачів за кілька днів. Продовживши криві, можна уявити досягнення трьох мільйонів осіб під кінець тижня, а то й більше.

Він повернувся до читання коментарів. Намагаючись зрозуміти.

Люди змагались у виборі суперлятивів при характеристиці Джонатана. Якщо їм вірити, то це взірець антисистеми, вільний чоловік, який не дотримується прийнятих умовностей, альтруїст у країні індивідуалістів, позитивний повстанець, той, хто уник колективного неврозу, самотній борець…

Багато хто впізнавав у ньому себе: ліві вбачали в ньому гуманіста й вихваляли його пориви солідарності, праві цінували його особисту ініціативу й милосердя. Атеїсти вітали його світську великодушність. Для людей віруючих його вчинки відповідали божому заклику, і вони хвалили його стійкість перед спокусою, підкреслювали його незвичну здатність зникати, якщо якась жінка кидала на нього хтивий погляд. А от буддисти вбачали в ньому дуже шановану відстороненість.

Кожен висловлював свою думку, давав своє пояснення і по-своєму аналізував. Кожен тлумачив його дії на рівні своїх вірувань та цінностей. Джонатаном заволодівали, його особистість привласнювали.

Райяну стало страшно.

В одному з куточків його мозку тепер постійно блимала червона лампочка: його відео абсолютно протизаконне. Порушення приватного права. Того й диви, що настане день чи хвилина, коли хтось упізнає Джонатана та іншу його жертву. І тоді він опиниться в лайні. По самісіньку шию.

– Цей паскудник майже зруйнував наше життя, а ти не можеш запропонувати чогось іншого, окрім як продати йому наші частки й піти?

Анжела ходила туди-сюди по вітальні у Джонатановому домі, шаліючи від гніву. Джонатан сидів перед комп’ютером. На екрані зображення Майкла з дівчиною за викликом. Відкриття блогу й відео справило дивне враження на нього. Він не сказав нічого особливого, але вона його знала достатньо, щоб розуміти, що все в ньому перевернулось.

– Скажи-но, на кого фактично ти найбільше зла? – нарешті запитав він навдивовижу спокійним тоном.

– Наразі і на нього, за те, що він влаштував, і на тебе, бо ти готовий поставити на цьому хрест.

Джонатан глипнув на неї.

– І це все?

Вона безсило опустила руки.

– Якщо це те, що ти хочеш почути, – промовила вона, знизивши несподівано напругу, – і на себе також, бо тоді тобі не повірила, але це не причина, щоб залишити Майкла без покарання!

Джонатан трохи помовчав і зітхнув.

– Ніколи не треба залишатись із тим, хто завдає нам болю. Піти – це найрозумніше рішення.

– Але це він має піти!!!

– У нас немає жодного законного засобу змусити його до цього.

Вона стомлено похитала головою.

– Пропоную піти, – сказав він. – Розпочнемо нову справу, ми на це здатні, ми дамо собі раду. Довірмося життю.

Анжела вибухнула.

– Не можемо ж ми віддати йому свої частки, адже цього він чекає вже давно! Власне, задля цього він усе це й задумав. Він, може, зруйнував наше подружжя, нашу родину, а ти хочеш зробити йому подарунок?

– У будь-якому разі, у нас невеликий вибір. Я не бачу, кому ще ми можемо їх продати. Того, хто міг би перейняти нашу справу, не знайти так одразу. Тож якщо не хочеш далі бачити Майкла щоранку ще не один місяць…

– Зла не вистачає.

Джонатан зітхнув.

– Облиш його, він не знає, що робить.

– Він негідник.

– Гадаю, його можна радше пожаліти, ніж позаздрити…

Анжела з досадою похитала головою.

– Я не маю бажання з ним воювати, – сказав Джонатан. – Не хочу змарнувати решту життя на конфлікт.

Анжела нахмурила брови.

– Чому ти так кажеш? Я ж не прошу тебе мстити до кінця твоїх днів і…

Джонатан ухилився від відповіді. Не той момент, щоб говорити про передбачення.

– Ходімо, я щось та й знайду. Не знаю наразі що, але обіцяю, що він розкається у своїх злочинах.