Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

Ніхто на це не відреагував. Можливо, він єдиний, хто це помітив. Але він знав.

Тепер перед ним постала страшенна дилема. Промовчати й увійти в історію, ставши найбільшим чемпіоном усіх часів. Сказати правду й піти на ризик знову продовжити гру. Він має вирішити це одразу, тут, негайно.

Турнірні бригади готувалися поставити на місце подіум. Всі дивилися на нього, збиті з пантелику відсутністю його реакції. В його свідомості дуже швидко роїлися різні образи й думки.

– Ні! – несподівано вигукнув він.

На стадіоні запанувала тиша. Всі глядачі завмерли, як один чоловік, немов Господь-Бог натиснув на кнопку «Пауза».

Остін підійшов до заціпенілого арбітра, який втупився в нього разом із двадцятьма двома тисячами занімілих глядачів.

– М’яч Волша упав правильно.

По стадіону прокотився шепіт.

Арбітр вирішив переглянути відео.

Шепіт наростав і перетворився на справжній гомін, який тривав і тривав, аж арбітр узяв у руки мікрофон.

– Гру буде продовжено. У Остіна Фішера і Джека Волша рівний рахунок, по шість очок у тайбрейку в п’ятому сеті.

Здивування охопило глядачів, Остін тимчасом повернувся на своє місце у глибині корту, з незнаним досі почуттям, з гордістю, що так відрізнялася від тієї, яку він звик відчувати.

Хвилювання серед публіки досягло апогею, арбітру довелося закликати всіх до порядку. Нарешті запанувала тиша. Електрична тиша.

Остін приготувався подавати.

Почулись окремі вигуки.

Він підкинув м’яч і вдарив.

Обмін м’ячами тривав секунд тридцять, супротивник взяв очко.

– Перед веде Волш 7-6, – повідомив металевий голос у гучномовцях.

Остін зосередився.

Волш ударив із неймовірною силою й забив очко, Остін навіть не встиг торкнутися м’яча.

Це був кінець.

Повідомлення про перемогу свого супротивника Остін прийняв з великим внутрішнім спокоєм, таким далеким від страждання, яке в минулому міг відчути під час поразки. Він привітав свого супротивника, потім арбітра. Далі всі речі відбувалися плавно, і кількома хвилинами пізніше він був уже на подіумі. Спокійний. Він не дістав радісного розряду адреналіну, який супроводжував його перемоги у пречудовому відчутті всесильності, але відчував, як у глибині душі народжується нове, справжнє й інтенсивне почуття, відчуття своєї власної значущості.

Джек Волш переможно розмахував кубком під гучні оплески. Коли Остіну вручали нагороду за друге місце, він уперше за свою кар’єру побачив, як глядачі встали, щоб бурхливо його привітати.

Шлях із Сан-Франциско до Монтерея видався нескінченним. Хоча звіряння циганки значно полегшили душевний стан Джонатана, та він відчував певну злість на свою тітку.

Його гнів розвіявся немов за помахом чарівної палички, коли старенький білий «Шевроле» перетнув межу маєтку і в’їхав на алею, обсаджену кипарисами, наче незмінна, здатна приборкати найгрізніших драконів благодать посіла ці місця.

Джонатан вийшов із авто й рушив до будинку по гравію, що шурхотів під ногами. Квітів стало менше, замість рожевих клематісів блакитні айстри, листя клена поволі набиралось червоного кольору. Але атмосфера залишилась такою самою, лагідною, запашною й позначеною позачасовою умиротвореністю. Столітні сосни внизу стояли незмінними, їхні покручені стовбури височіли над океаном, такої ж самої глибоко-синьої барви.

Марджі вийшла на веранду, демонструючи звичну осяйну й привітну усмішку, Джонатан не стримався та обійняв її.

Вона пригощала його чаєм у саду, щоб, умостившись у зручних плетених кріслах, насолодитись полуденною лагідністю. Джонатан чекав на слушний момент, щоб відверто поговорити з тіткою. Йому бракувало слів.

Марджі поставила тацю з прегарним порцеляновим сервізом на низенький столик.

– Отже, тепер ти все знаєш, чи не так? – без будь-яких вступів запитала вона кількома хвилинами пізніше.

Захоплений зненацька Джонатан поволі кивнув. Марджі належала до людей з гарно розвиненою інтуїцією, що мають неординарне чуття, від яких нічого не можна приховати.

Ніде анішелесь. Удалині на морі нерухомий вітрильник здавався намальованим на пейзажі.

Час немов завис у вічності.

– Усвідомлення смерті в житті є вкрай необхідним, – лагідно промовила вона.

Жовтий метелик політав довкола них, сів на бальзамін і, махнувши кілька разів крильцями, завмер.

– Наше суспільство руйнується через неприйняття смерті, – казала Марджі, повільно відхиляючись у кріслі. – Люди діють так, ніби її не існує. Вони навіть прикриваються метафоричним словником на її означення: коли втрачають старенького дядька, кажуть «він зник», «пішов», «покинув нас». Кажуть, що ми його втратили, так немовби ми зможемо його знайти на розі вулиці чи у кондитерському відділі супермаркету.