Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

Обладнання він залишив, ні до чого не торкаючись, наче це було місце злочину під охороною. Нерухомі камери на своїх триніжках скидалися на опудала.

Відтоді Райян сидів перед телевізором, вочевидь, як усі ті придурки, яких він фільмував. Він мусить знайти якесь інше заняття, інакше стане повністю на них схожим.

Того дня туман ніяк не розсіювався, буцім сонце вирішило ледарювати цілий день. Задзеленчав дзвінок, і трамвай зупинився. З нього вийшов Джонатан. У напоєному вологою повітрі вловлювалися далекі запахи океану.

Джонатан піднявся по проспекту. Час літніх відпусток минув, але в місті було багато туристів, які насолоджувалися пізньою осінню. Його обігнав трамвай, який безшумно рушив на штурм пагорба. Адвокат, який опікувався продажем агентства, жив зовсім поруч. Якщо зустріч закінчиться досить рано, Джонатан зателефонує Анжелі. Можливо, вона приєднається до нього, щоб випити чогось у цих краях.

Він ішов спокійно, аж зненацька від побаченого кров захолола в його жилах, він занімів: всього за кілька метрів перед собою він побачив циганку, яка провістила йому кінець життя. Якраз оту молодшу з двох, яку йому так і не вдалося побачити. Вона сиділа з заплющеними очима, спершись на стовбур дерева, що разом з іншими обрамляли проспект, і, здавалось, дрімала.

Переповнений емоціями, що враз його заполонили, Джонатан стояв отак, ошелешено дивлячись на неї. Тоді опанував себе і мовчки рушив уперед. Вона, очевидно, відчула його присутність, бо за якусь мить розплющила очі. Але ніяк не відреагувала й не намагалась утікати, як останнього разу. Навпаки, сиділа собі під деревом і мовчки дивилась на Джонатана. Мовчання порушив сам Джонатан.

– Минулого разу я намагався тебе знайти…

Вона не відреагувала й далі дивилась на нього своїми великими, кольору мороку очима.

– Хотів з тобою поговорити… дізнатись щось більше.

Мовчання.

– Зрештою натрапив на твою сестру… Вона підтвердила… твої передбачення.

Молода циганка сиділа так само незворушно. Мала серйозний вигляд, але йому здалося, що в морокові її погляду блиснув вогник співчуття.

Повз них по тротуару йшли люди, проспектом мчали авто, час від часу він відчував мовчазний подих трамвая в спину. Але присутність усього цього люду здавалась такою далекою, вони були десь збоку, неначе він із циганкою перебували в якійсь кулі, відокремлені від решти світу.

– Чи можеш щось мені сказати? – врешті-решт запитав він, не знаючи на що сподіватися.

Вона мовчки дивилась йому просто у вічі. А тоді кинула голосом, у якому ще вібрувала сентенція, котру вона колись сформулювала:

– Запитай у своєї тітки.

Тенісний м’ячик.

Остін швидким рухом витер піт, що струменів по чолу, доки він не потрапив у очі.

Тримайся. Ти виграєш.

Серед публіки панувала напруга, як у грозовому небі, настільки сухому, що ще мить – і довкола іскри закрешуть. Перед кожною подачею люди на трибунах кашляли, наче позбавлялися від стресу.

Остін, який майже чотири години перебував на корті під палючим сонцем, не виявляв жодних ознак утоми. Під час матчу він не знав, що таке втома. Вся його істота була мобілізована на виграш, єдине, що він відчував, був невідпорний поклик до перемоги.

Фінал видався важчим, ніж передбачалося. Надзвичайно стислим. Волш, як і він, виграв два сети, у п’ятому вони зустрілись на рівних, скрізь по 6 геймів. Почався тайбрейк. Вів Остін 6-5, але подавав Волш. Якщо він втратить, Остін виграє матч, турнір і місце в анналах тенісу. Якщо Волш виграє два очка поспіль – завоює і кубок. Ніколи за час своєї кар’єри Остін не переживав такого ризиковано моменту, коли все вирішувалося в останню мить, так немовби чотири години гри були ні до чого.

Волш підкинув м’яч у повітря й ударив, як звір.

– Сітка! – вигукнув арбітр.

– Порушення! – додав він після того, як м’яч упав не з того боку.

Чудово .

Волш кілька разів постукав новим м’ячем об землю. Через нервовий тик обличчя несамохіть скривилось у гримасі. Остін відчув, що це очко виграє він.

Волш підкинув м’яч і ударив слабше, ніж попереднього разу.

– Порушення! – заревів арбітр. – Гра, сет і матч Остін Фішер!

Величезний стадіон відгукнувся аплодисментами, все закрутилось дуже швидко. Люди переходили через бар’єри й заповнювали корт. Волш підійшов до сітки, щоб привітати супротивника.

Остін стояв нерухомо. Не зрушивши ні на йоту.

Він не зрушив з місця, бо знав. Знав, що Волш подав м’яч правильно. Той упав на лінію, на зовнішній край лінії. Чудове падіння.