Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

Прибутки з реклами дуже зросли. Джонатан був прибутковим.

Він зник.

Ґарі перебрав з десяток відправлень, які щойно вийняв із поштової скриньки. Але бежевого конвертика не знайшов. Однак він бачив його в руках поштаря. Аж йому серце стислося.

Ґарі відкрив скриньку й знову засунув руку у вузьку щілину. Не завжди практично мати товсті пальці. Обмацав внутрішні холодні металеві стінки й раптом його відчув. Конверт застряг у залізному жолобку, що під отвором, буцім не хотів потрапити йому в руки. Ґарі вийняв його, подряпавши руку. Остання спроба опору. Засунув конвертик у стосик листів, який стискав у лівій руці, й перейшов через кухню, не зважаючи на дітей, які снідали за столом. Вийшов, навіть не приготувавши собі кави, чим поламав свої звички, і вмостився на своєму пластиковому стільці в саду.

Він мандражував.

Уже мав би звикнути до тих дивних речей, що відбувались у його житті. Однак його руки тремтіли, доки він відкривав конверт.

Твої батьки тебе любили, тільки не вміли цього сказати .

Він труснув головою. У глибині душі він цього очікував. Це було логічним продовженням.

Зітхнув, знову й знову перечитуючи ці слова. Потім невідь-чому розридався.

Начеб якісь невідомі й незрозумілі речі виходили на поверхню. Схоже на бульбашки повітря, які виникали, коли він додавав забагато дріжджів у тісто: воно піднімалось, піднімалось, аж раптом скрізь лопалося.

У його свідомості роїлися безладні образи. Дружина, кохання якої він так і не відчув, доки вона була жива. Діти, які ніколи не проявляли до нього своєї любові. Клієнти – холодні, неприємні, окрім оцих останніх днів. А ще стіл на тротуарі з тацею, на якій повно крихт, і велике серце на скатертині з написом «Від Ґарі».

Раптом виринув давніший неймовірний спогад: йому чотирнадцять років, він учень у пекаря. Хлопчак, недосвідчений, худий, від голови до п’ят одягнений в одяг з білої бавовни, товстий і шорсткий. Третя година темної ночі. Всюдисуще борошно, яке літає скрізь, вкриває підлогу, шкіру, вибілює волосся. Запах свіжоспеченого хліба. Величезна піч з дровами, що потріскують. Коли він відхиляв її дверцята, то здавалося, немовби перед ним розчинялися двері до пекла, а жар полум’я різко обпікав обличчя.

Господар відкрив йому таємницю французьких майстрів: закваска, як і все живе, приборкуванню не піддається, – казав він. – Але вона залежить від тебе, а ти від неї. Якщо тобі зле, якщо ти в поганому настрої чи душа не лежить до того, що робиш, вона не підніматиметься. Можеш спробувати геть усе, нічого не вийде. Можеш місити годинами, міняти в кімнаті температуру, змінювати вологість – нічого не вийде. Якщо ти добре почуваєшся і щасливий робити те, чим займаєшся, тоді закваска, за твоїм прикладом, розцвіте, й станеться диво.

Зрештою Ґарі пішов від майстра і зробив вибір на користь хімічних дріжджів.

Усі ці спогади виринали й перемішувались без будь-якої причини. Його свідомість була хаотичним нагромадженням речей, печерою, з якої спливали уривки його життя, його минулого, його страждання, каяття і приниження.

Із цього феєрверка образів, вигуків та безформних емоцій несподівано вигулькнула думка, яка ставала дедалі виразнішою, на кшталт старих фотографій, які наче за помахом чарівної палички виникали на папері, зануреному у проявник. Думка, яка підсумовувала помилку всього його життя: хлопчиком він думав, що всі люди байдужі і злі.

Пізніше Ґарі відкрив, що милі, добрі й люблячі інші також існують. Просто це не для нього. Бо він притягує нестерпних, скандальних і противних. Це його карма, його доля, він ітиме з цим усе життя.

Зараз він збагнув, що інші не були ні милими, ні добрими, ні поганими. Все це в них було, як у всіх людей. Те, що вони виражали, залежало від того, що виражав він, немовби якась їхня частина реагувала на частинку його самого. Їхня поведінка лише віддзеркалювала його власну.

Він витер сльози і ще довго сидів отак, у саду, занурений у свої спогади, переглядаючи своє життя у світлі цього відкриття.

Потім покликав дітей.

Жодної відповіді.

Покликав голосніше, і вони з’явилися на порозі.

Ґарі здалося, що вони бояться, і йому стало соромно.

Він подав знак підійти ближче.

Діти повільно рушили до нього. Коли вони опинилися поруч і завмерли, він обійняв їх руками і притиснув до себе.

Глупа ніч. Анжела марно крутилася в ліжку. Їй ніяк не вдавалося заснути. Перед очима знову й знову виникали страшні слова, які вона прочитала про Джонатана на тому блозі, тому брудному блозі, і сама страшенно знервувалась.