Дэниел Киз - Притулок пророцтв

– Ви знаєте, про що йдеться в другому катрені?

– Швидко записуйте, бо нам час закруглятися.

Дуґан махнув Тії, щоб дала йому ручку.

– Кажіть.

Мушу вам сказати, що на північно-західному кордоні з Іраном існує мережа тунелів, якою володіє МЕХ, та вони ніколи не допускали в Ашраф інспекторів ООН, які шукали зброю масового знищення.

– З тунелями ясно. Є якісь ідеї щодо повільної смерті і клоччя вовни?

– Поки немає. Хтось іде. Бувайте. Щасти вам.

Телефон замовк. Дуґан повалився у крісло.

– Дай глянути, – попросила Тія і пробігла очима написане. – Ну, ось тут все ясно: святі воїни – це моджахеди. У 1988-му вони приєдналися до кузена Саддама Хімічного Алі, якого називають різником Курдистану, і разом з ним винищили тисячі курдів у місті Халабджа. Гадаю, повільна смерть – це або гірчичний, або нервово-паралітичний газ.

Дуґан зчепив долоні в замок.

– Слово «зріє» наводить швидше на думку про біологічну, ніж про хімічну зброю.

– У школі я, на жаль, не дуже ретельно вчила біологію.

– А я вчив. Одним з напрямків моєї діяльності як аналітика міжнародних каналів зв’язку після одинадцятого вересня стало і відстеження біологічної зброї.

– З кожним днем ти дивуєш мене все більше і більше. То що там може зріти?

Як тільки Дуґан не обертав текст у голові, та на поверхню вперто зринала одна думка.

– Якщо я проаналізував усе правильно, то сплячі агенти збираються застосувати зброю, яку в цьому катрені названо «клоччям вовни».

– Не розумію. Які ще клоччя?

– Багато людей, що стригли овець, починали хворіти. У вовні містяться спори сибірської виразки.

– Господи! А Тедеску хоч на хвилинку подумав про сотні тисяч ні в чому не винних людей, яких уб’ють його бойовики?

– Терористи не думають, – відповів Дуґан. – Передусім вони – просто фанатики, та згодом їхній фанатизм переростає у психоз.

– Якщо вони божевільні, то перемога не може бути за ними.

– Знову якась давньогрецька народна мудрість?

Тія заплющила очі.

– Еврипід писав: «Кого боги хочуть занапастити, того спочатку позбавляють розуму».

Ашраф

Рейвен розплющила очі. Або навколо було темно, або вона осліпла. Вона відчувала, що лежить на розстеленій на підлозі ковдрі, поряд валялася її сумка. Це сон чи все відбувається насправді? Відчинилися двері. Хтось витяг її з темряви на яскраве світло.

– Що відбувається? Де я? Хто ви?

– Ти на базі Ашраф, а я – твоя подруга Фатіма.

Рейвен потрусила головою, намагаючись прояснити думки.

– Ага, тепер пригадую. Багаття. Люди стрибали через полум’я, а потім підпалили мене.

– Не тебе, а опудало дядька Сема. Я б ніколи не дозволила, щоб з тобою щось трапилося, Рейвен.

– А вежа із золотими кулями та півмісяцем?

– Ти хотіла побачити мінарет зсередини, тож ми пішли туди.

– Не пам’ятаю.

– Немає значення. А зараз дуже уважно слухай мої слова. Ти неймовірно стомилася і хочеш спати.

– В обіймах Алексі.

– Його тут немає. Він покинув тебе.

– Не вірю. Він захистить мене.

– Ох, дурне дівчисько. Хіба ти не знаєш, що чоловіки кажуть це, щоб заволодіти нами? Потрапити в наше тіло – це єдине, чого вони хочуть. Чоловіки використовують нас, а потім викидають, як порожні мушлі.

– Якийсь чоловік скористався тобою, як ти описуєш?

Відповіддю їй був ляпас.

– Чоловіки – слабкі. Вони думають тільки своїми пенісами. А ми, жінки, – сильні. Ми керуємо всім у Ашрафі, і ми покараємо Америку.

– І як ви збираєтеся це зробити?

– З твоєю допомогою.

– …біса лисого я допомагатиму вам робити зло моєму народу…

– Відтепер твій народ – мусульмани, Нікі. І ти розповіси мені решту пророцтв Тедеску, бо від них значною мірою залежить наше виживання.

– …щоб ти здохла…

Новий ляпас. Потім ще один. І ще один.

– …ти ще не второпала, сучко, що мені начхати на біль? бий, скільки влізе, а мені хоч би що…

Фатіма полізла в сумку і витягла шприц. Може, саме цього вони й домагаються? Накачують її наркотиками, викликають залежність, щоб заради дози вона робила все, що їй скажуть?

– Не встромляй у мене ту голку!

– Це заспокоїть тебе і допоможе заснути.

Вона рвонулася, намагаючись підвестися, та Фатіма сіла на неї зверху і занурила голку їй у руку.

– Не можу поворухнутися! Задихаюся!