Дэниел Киз - Притулок пророцтв

Тія отетеріла.

– Чому?

– Після Другої світової американський хімічний корпус з нафтену і пальмітину виготовляв напалм [31] Загуслий бензин, речовина, що використовується для запальних і вогнеметних сумішей. !

Тія не зводила з нього очей.

– Гадаєш, вони додали напалм у ту бомбу в Піреї?

– Можливо. Коли напалм потрапляє на шкіру, рани від нього не схожі на звичайні опіки. Речовина проникає дуже глибоко, а шкіра перетворюється на в’язку смолянисту магму.

– Як шкіра того покійника, яку здирав мій батько.

– А я купився і навіть не здогадувався, що той тип уже був мертвий, коли твій батько привіз його до штаб-квартири.

– Його товариші з «Сімнадцятого листопада» теж.

– І все-таки від тортур твого батька один з них помер.

– Іноді сама лише видимість не допомагає, – відповіла Тія. —Той співучий поет не розколовся. До речі, ти казав, що якийсь бузукіст відбив у тебе дружину. Може, то був він.

– Вухам своїм не вірю. Ти підтримуєш тортури?

– Ні.

Йому стало легше на душі.

– Удома нам ніколи б не дозволили робити такі речі.

– Ще б пак. Тому-то ваш уряд доручає допити із застосуванням насильства в таємних в’язницях, наприклад у Єгипті, Йорданії, Саудівській Аравії та…

– Греції?

– Тільки стосовно операції «Зуби дракона».

– І що далі? – поцікавився Дуґан.

– Їдьмо, оглянемо квартиру Алексі Кости.

– Ти знаєш адресу?

– Товстун сказав: на площі Екзархія.

– Біля нас?

– Звісно. У студентському районі, а де ж іще?

Дуґан вийшов за нею через задні двері і закріпив сиві волоски так, як були.

– Я не знаю дороги.

Тія відчинила йому двері машини.

– Не хвилюйся, я за кермом.

Йому здалося, чи у її кривуватій посмішці в кутику губ сховалося глузування?

Дуґан заліз на пасажирське сидіння і пристебнувся. Авто з рипінням шин від’їхало від тротуару. Тія звернула на площу і вже за якусь мить натиснула на гальма перед двоповерховим будинком.

– Приїхали.

Дуґан озирнувся.

– Нічого собі! Усього за кілька кварталів від нашого пансіону.

– Терористи часто переховуються у всіх під носом.

Тія обійшла машину і відчинила йому двері.

– Ти ж знаєш, що це зайве.

– Знаю, але мені дуже подобається вираз твого обличчя при цьому.

Дуґан слідом за Тією увійшов до будинку і піднявся на другий поверх. Вона оглянула двері і витягла дві руді волосини.

– Наша пташка, мабуть, має різнокольорове пір’я.

Увійшовши в квартиру, Дуґан зупинився, розглядаючи картини кубістів, що без рамок висіли на стінах в абсолютно порожній вітальні.

Тія підштовхнула його ліктем.

– Немає часу вивчати художні смаки терориста.

Дуґан увійшов до спальні. Дві розкриті валізи, на вішаках – порожньо. На ліжку, на кріслах і на підлозі розкиданий жіночий одяг.

– Хтось драпав звідси, аж курилося.

Тія вдивлялася в речі на комоді.

– Вочевидь, вона не жила тут довго. Косметики зовсім небагато, і тільки один флакон парфумів, – вона торкнулася розпилювачем до зап’ястя й понюхала. – А в неї гарний смак.

Дуґан підібрав з підлоги якусь книжечку.

– Розклад потягів.

– Може, випав у них.

– Подивись, який маршрут вони позначили: Афіни – Фесалоніки – Александруполіс. Навіщо їм їхати до Фракії?

– Бачиш, у Фесалоніках пересадка, а далі маршрут іде до Пітіона, там грецько-турецький кордон.

– Сумніваюся, щоб вони прямували до Туреччини. Який їм сенс туди їхати?

– Хтозна. Я зателефоную батькові і попрошу, щоб послав у ці міста агентів, нехай вистежують парочку на вокзалах. І нехай попередить митну службу, щоб затримали їх і не дозволили перейти турецький кордон в Узункьопрю.

– Ти справді гадаєш, що вони вирушили до Стамбула?

– Можливо, це просто проміжний пункт на шляху кудись далі. Якщо пощастить, ми знайдемо Рейвен, перш ніж Алексі встигне вивезти її з країни.

– І що тоді – театр тортур чи все по-справжньому?

– Якщо Алексі промив їй мізки і перетяг на бік «Сімнадцятого листопада», то часу на репетиції у нас не буде. Ми просто робитимемо все необхідне, щоб дізнатися план Тедеску і ті об’єкти у твоїй країні, на які він націлений.

– Що ж, ти висловилася чітко і ясно.

Вона взяла його за руку.

– То де ми можемо побути разом?

– На вулиці Панепістіму, тридцять два, – відповів Дуґан.

– У Національній бібліотеці Греції? – вона вирвала руку. – А це ще чому, поясни заради всього святого?

– Перед тим як гримнути мене по макітрі, Салінас казала, що подарувала папери Тедеску афінській бібліотеці. Їх, мабуть, ще тільки вносять в архівний каталог.