Светлана Талан: Букет улюблених квітів

— Гм! — гмикнула Тамара. — Не підозрювала, що ти на таке здатен!

— Із тим скарбом я вийшов на станції та повернувся додому.

— Куди?

— Я хотів прийти до тебе, усе розповісти, але ти в той час вийшла з дому й кудись попрямувала. Це було надвечір... Томо, ти ж знаєш, що я підозрював тебе у зраді, тож подався за тобою. Ти знову прийшла до того будинку, куди часто ходила раніше.

— До будинку своєї сестри.

— Тоді я того не знав! Я зіставив усі факти: те, що ти зробила аборт, приховавши це від мене, зникаєш із дому, навідуючи когось. Що я мав подумати? Тільки те, що в тебе є коханець.

— І ти вирішив покинути нас із сином і почати нове, розкішне життя з новим іменем?

— Так. Мені було нелегко.

— Співчуваю! — з іронією протягнула Тамара.

— Погодься, у тому, що сталося, є й твоя вина, — сказав Маріуш. — Ти могла мені розповісти, що в тебе є сестра?

— Могла, але дуже боялася.

— Чого?

— Утратити тебе, бо кохала безтямно. Я вважала, що ти покинеш мене за те, що приховала правду, що не пробачиш, не захочеш жити із жінкою, яка може народити каліку! Тому й зробила аборт, коли дізналася, що чекаю на дівчинку, а вони у нашому роду майже всі народжувалися із фізичними вадами! А ти як жив, Марку? Лише для себе любого, тоді, як я гарувала, щоби поставити сина на ноги?! Як тобі спалося? Чи не снилися жахіття? Не мучило сумління?

— Вибач.

— Я розумію, що ти мене запідозрив у зраді й тому покинув, але Федько? Чим він завинив? Чи знаєш ти, як жити хлопчикові без батька, без його підтримки, опори, без теплого слова? Та звідки тобі знати?! Для тебе життя — це особиста насолода, де син є п’ятим колесом твоєї крутої тачки!

— Ти мене кохала?

— Так!

— Я тебе й досі кохаю.

— Кохаєш?! — спалахнула Тамара та підскочила з місця, мов ужалена. — Ні, Марку, кохання таким не буває! Зачекай на мене тут!

Жінка прожогом вискочила з кімнати, за мить повернулася з конвертами в руці.

— Кохання буває ось таким, Марку! — Тамара кинула в нього свої десять листів.

Чоловік підняв один лист, другий, третій, поглянув, кому їх адресовано.

— Почитаєш за нагоди й дізнаєшся, яке воно, кохання! — відкарбувала Тамара.

— Яке? — Він підвівся.

— Кохання не має права та не може руйнувати життя. Його призначення — робити кохану людину щасливою, а не нещасною! — майже кричала Тамара, ходячи кімнатою. — Кохання — це коли ладен віддати своїй половинці все до останнього, навіть своє життя. А ти вкрав мої десять років!

— Вибач.

— Що за кохання в тебе? Воно руйнує, розчавлює, змушує страждати. І коли? Тоді, коли одна його частина живе чорно-білим життям, а інша — різнобарвним! Чи таким воно має бути?!

— Хай що б ти казала, я однаково буду повторювати: я кохаю тебе, навіть більше, ніж колись.

— Закохані повинні дихати в унісон, мати одне на двох, чуєш мене, Марку, одне на двох щасливе серце, і аж ніяк не розбите! І навіщо ти приносив мені лілії? Зізнайся, не мовчи! Я маю право знати.

— Хотів тебе налякати, бо лютився, вважаючи, що ти нагуляла дитину зі Славком.

— Дурень!

— Я знаю.

Тамара зупинилася навпроти чоловіка. Від хвилювання її щоки порожевіли, очі палахкотіли вогнем, і Марк подумав, що вона найвродливіша на світі жінка.

— Разом із тобою я поховала половину свого серця, вона лишилася там, у присипаній землею труні, а твоя половина втішалася життям, розквітала. Добре, Марку, жилося без мене, без сина?

— Погано, Тамаро.

— Ти не обманював мене, ти мене зрадив, — уже спокійніше промовила жінка. — Брехня та зрада — різні речі.

Чоловік не міг далі стримуватися. Він ухопив Тамару за плечі та притягнув до себе, міцно притиснувши до грудей.

— Я винен, знаю, — тихо сказав він. — Буду на колінах вимолювати прощення в тебе й сина, але жити без вас не можу.

— Жив якось до цього, — майже прошепотіла Тамара.

Вона відчула тепло його тіла, відчула, як воно розтоплює лід у її серці, знову наповнюючи його чулістю і ніжністю. Вона відчула рідний, до болю знайомий запах. Вона заплющила очі, вдихала той самий, що й десять років тому, запах, вслухалася в голос і... боялася розплющити очі та зрозуміти, що то лише сон.

— Я заберу вас звідси, ми почнемо нове життя, — говорив чоловік.

— Із ким? Із Марком чи Маріушем? — не розплющуючи очей, запитала Тамара.

— Марка поховано на кладовищі. Нове життя почнеш із Маріушем — іншого виходу немає. Ми знову одружимось, і ти станеш дружиною Маріуша Крульки.

— А наш син?

— Доведеться його всиновити, — усміхнувся він. — Усе це — дрібні деталі, важливо, що на життєвих дорогах ми не розгубили найцінніше.