Светлана Талан - Букет улюблених квітів

— Називайте все своїми іменами, — порадила стиха Тамара. — Ви вбили мою маму та покинули її на дорозі. Я все це бачила, бо була неподалік, за кущем.

— Славо... Це... правда? — голос Марини здригнувся, коли вона промовила ці слова.

— Правда, Маринко. Ти обрала не того чоловіка, — видушував він із себе гіркі слова. — Я вбив людину, і ця смерть тепер на моїй совісті. Я покинув її, бо злякався... Так, я боягуз і вбивця. Із цим тягарем я жив до сьогодні й житиму до скону.

— Ні, не може бути! — у відчаї вигукнула Марина. — Славо, скажи, що це неправда!

— Правда, Марино, чиста правда, вперше за багато років. І звуть мене не Слава. Це ім’я прилипло до мене ще з юних літ, так мене називав і Маріуш. Моє справжнє ім’я Ростислав, а прізвище Бортник (я змінив його на Горник). Мені здавалося, що, розпочавши нове життя, з новим іменем, я забуду те, що накоїв колись із необережності, але пам’ять... Це така річ, у якій не можна залишити те, що хочеш викреслити, що бажаєш не згадувати, — виливав біль із душі Горник. — Тому я приїхав сюди, щоб знайти свою доньку й у всьому зізнатися. Я пішов на кладовище до могили Елі того дня, коли туди мала прийти її донька (щоправда, не знав, що у мене дві доньки).

— Щоб спокутувати свій гріх, ви щороку присилали на могилу мами її улюблені квіти? — уточнила Тамара. — Яка низька ціна за людське життя!

— Вибачте, Томо. Утім я знаю, що мені нема прощення.

— Лілії ночами також ви мені приносили? — запитала Тамара, підвівшись зі стільця.

— Ні, не я, — заперечив він. — Тепер ви знаєте все і можете мене покинути.

— Що й зроблю негайно! — відкарбувала Тамара, прямуючи до виходу.

— Зачекайте, я ще дещо мушу вам розповісти! — почув Маріуш голос Горника та поквапився вислизнути на вулицю непоміченим.

Те, що він почув, зруйнувало його задум. Маріуш хотів побути на самоті й усе добре обмізкувати.

За один день Людмила встигла оглянути кілька будинків і зупинитися на одному з них. Невеликий, охайний, із косметичним ремонтом, у тихому місці, він її повністю влаштовував. Жінці хотілося порадитися ще з кимось до того, як сказати своє остаточне «так», і вона зателефонувала Тамарі, попросила приїхати.

— Вибачте, але я сьогодні ніяк не зможу, — відповіла та.

Людмила зв’язалася з Галиною та покликала її разом із Паоло.

— Візьміть таксі, аби швидше дістатися, — порадила Людмила, — я розрахуюся.

Незабаром Паоло з Галиною були в будинку, обійшли його, обдивилися всі кімнати.

— Непогано, — підсумувала Галина.

— Мамо Людо, тобі тут жити, не мені, — сказав їй названий син.

— Вам подобається? — запитала тітка.

— Аби вам добре та зручно було, — стенула плечима Галина.

Жінка помітила, що й Паоло, й Галині зовсім байдуже, де вона житиме та в яких умовах.

«Тамара не захотіла приїхати, а могла б уділити хоча б крихту свого часу родичці», — подумала Людмила.

Вона провела Галину та Паоло й залишилася в порожньому будинку сама. На душі була така сама пустка. Повертаючись на батьківщину, жінка сподівалася жити поруч із родичами, на рідній землі, а вимріяна зустріч виявилася не такою вже й теплою. Людмила зрозуміла, що втраченого не повернути, вона ніколи не стане рідною і близькою тим людям, яких колись покинула у біді. Перебуваючи в Італії, Людмила знала, що родичі живуть у скруті, але воліла про те не думати, насолоджуючись власним ситим життям.

«Хіба тоді думалося про старість? — міркувала Людмила, дивлячись у вікно. — Тоді гадалося, що кожен має жити своїм життям. У голові не вкладалося, що настане час отримувати те, що комусь у свій час дала. Що я дала сиротам? Чи допомогла інваліду сестрі піднімати дівчаток? Могла б допомагати, цікавитися їхнім життям, приїжджати та запрошувати до себе, а не зробила нічогісінько. Тепер час пожинати те, що посіяла. Коли своїми руками посіяла байдужість, то тепер нічого дивуватися».

Людмилі було боляче та страшенно сумно, але життя тривало, і вона вирішила, що треба укладати угоду на купівлю будинку.

«Я мушу спокутувати перед Галею й Тамарою свою провину, — зробила висновок жінка. — Повинна їм допомагати зараз, але чим?»

Тамара повернулася додому й полегшено зітхнула, побачивши, що там нікого немає. Вона хотіла побути на самоті, осмислити почуте. Її душу шматували суперечливі почуття — то ненависть до материного вбивці, то добрі спогади про Славу, який викликав у неї довіру з першого дня знайомства. Тамара ненавиділа його та любила водночас. Вона не могла зрозуміти себе, адже так мріяла знайти свого батька! Яким же гірким розчаруванням було дізнатися, що її батько є ненависним убивцею матері. Жінка намагалася знайти йому виправдання, бо насправді той не мав наміру прирікати матір на смерть! Але чому він покинув її помирати на тій нічній дорозі? Тамара думала, що спробувала би зрозуміти його і, може, навіть простити, якби батько тоді не покинув маму на дорозі, а зізнався у скоєному та відбув заслужене покарання.