Светлана Талан - Букет улюблених квітів

— Ну що ти таке кажеш, Славо?! — дорікнула Марина. — У тебе гарячка? Ти мелеш нісенітниці.

— Ні, Маринко, я почуваюся добре, як на мій стан, — заперечив чоловік. — Прошу вас не перебивати й вислухати до кінця.

— Ми готові, — почув Маріуш голос Тамари.

— Колись, у далекій молодості, я був не тим, ким є зараз, — промовив Горник.

— І ми були іншими, — пожартувала Марина.

— Я був відомим картярем, який вигравав частіше, аніж програвав, — не зважав на жарт чоловік. — Мав чудовий будинок, кілька квартир і купу грошей. Купатися в розкоші було добре, тим паче, що на гроші липли дівчата, і я звик до їхньої уваги. Сказати, що колись кохав, було би неправдою, бо сприймав жінок лише як тимчасову розвагу. Так було до того часу, доки одного разу в кафе я не побачив русяву дівчину з двома кісками. Милу, привабливу, не зіпсуту життям і якусь аж світлу.

Чоловік замовк, і Маріуш почув, як Марина запитала Тамару, чому та зблідла.

— Усе гаразд, — тихо відповіла жінка й попросила Славу не зупинятися.

— То було як удар блискавки, коли наші погляди зустрілися, — сказав чоловік і зробив невелику паузу. — Її звали Еля, повне ім’я Елеонора.

— Я... Я мала б давно здогадатися, — схвильовано промовила Тамара.

— Тепер я знаю, де ми зустрічалися, — озвалася Марина. — З першого дня нашого знайомства я була певна, що ми десь зустрічалися. Чому ти мені відразу не зізнався?

— Маринко, ти ще багато чого не знаєш, — зауважив Слава.

— То починай сповідатися, ми слухаємо.

— Ми з Елею провели найщасливіші дні, коли по-справжньому відчували одне одного, мріяли провести все життя разом, — заговорив Слава. — Тоді я не пояснив, ким є. Правда випливла за десять днів, коли не стримався та запросив гостей, аби зайнятися улюбленою справою.

— Вигравати гроші в карти? — уточнила Тамара.

— Так. І то була моя перша велика помилка, — відповів чоловік. — Напевно, Еля підслухала нашу дурнувату розмову, коли один мій так званий колега запропонував поставити на мою дівчину. То був жарт, який у такої чистої та невинної дівчини, як Еля, викликав шок. Вона втекла від мене тієї самої ночі.

— Чому... ви її... не шукали? — з неприхованим хвилюванням запитала Тамара.

— Томо, я не знав її прізвища, не спитав, де вона живе, я взагалі нічого про неї тоді не знав. Спробував знайти на роботі, але хазяїн кафе також не знав прізвища Елі, бо дівчина не була офіційно влаштована, як і її подруга Марина. Я ж звернувся туди тоді, та дівчата вже звільнилися.

— Але ви мусили її знайти! — вигукнула Тамара.

— Так, мусив, але був молодий самовпевнений дурень і вважав, що забуду Елю, як інших дівчат, — зізнався чоловік.

— Вдалося забути?

— Намагався. Одначе за кілька років по тому, приїхавши до міста, я випадково, від знайомого, дізнався, що той бачив Елю з донькою. Я зрадів такій новині й узявся за пошуки знову. Я навіть придбав коштовну каблучку, щоби подарувати їй на знак подяки за доньку.

— Знайшли Елю? — глухо запитала Тамара.

— Так. Зовсім випадково.

— Як і де? — різко кинула два слова Тома.

— Той самий знайомий зателефонував і сказав, що бачив, як Еля з донькою зайшла до якогось будинку, і назвав адресу, — пояснив Слава. — Тоді я чекав їх неподалік... довго чекав і вже вирішив, що мій знайомий помилився і в темряві навряд чи вони кудись ітимуть. Я виїхав на дорогу та побачив її.

Схоже, що чоловік дійшов до найболючішого епізоду свого життя. Він глибоко вдихнув і продовжив:

— Вона впізнала мене і злякалась... Я почав переконувати, що кохаю її і навіть дав каблучку... Еля відмовлялася її брати, ми сперечались... Вона говорила, що не хоче мене бачити, і благала дати спокій, а я просив стати моєю дружиною або хоча би познайомити з донькою.

— Чому замовкли? — озвалася Тамара. — Розкажіть, що було далі.

— Зараз, — зронив він.

— Мені цікаво, яку зараз байку вигадаєте?

— Чому байку?

— Далі... Я знаю правду, бо була свідком, — пролунали Тамарині слова.

— Як це?

— Ви, Славо, розповідайте, а я послухаю. Мені стало дуже цікаво!

— Зараз мені немає сенсу щось приховувати, хоча моя правда болюча.

— По вас не дуже видно, що ви страждали, — саркастично зауважила Тамара, і Марина, не зовсім розуміючи, про що йдеться, здивовано глипнула на подругу, потім — на Славу.

— Еля мені в усьому відмовила і сказала, що ніколи не покаже доньку, щоб я її не програв у карти. Я розлютився, психонув, сів у машину та рушив з місця, — розповідав чоловік. — Одначе раптово осягнув, що зараз можу втратити Елю назавжди, і різко здав назад... Авто зачепило її. Еля впала на асфальт, ударилася головою, — і чоловік замовк.