Светлана Талан - Букет улюблених квітів

— Краще один раз побачити, ніж сто разів почути.

— Я ніколи її не побачу.

— Чому? Я запрошую тебе із сином у гості! Ви приїдете, і я покажу вам стільки чудових місць! Із вікна мого будинку відкривається чудовий краєвид: море й гори.

— У мене немає закордонного паспорта.

— Його легко виготовити. Я мушу завтра повертатися на батьківщину, а ви з Олежиком можете приїхати, коли будуть готові документи.

— Паоло, я маю тобі дещо розповісти, — почала тихо Галина. — Не хочу, щоб ти мав мене не за ту, якою я є насправді, — пояснила Галина, зізнаючись, як її позбавили батьківства, а сестра оформила опікунство над її сином. — Тепер я мушу повернути собі сина. Чи потрібна я тобі така?

— Усі помиляються, — промовив чоловік. — Найважливіше, вчасно зрозуміти свою помилку, доки її ще можна виправити.

— Ти мене зненавидиш після цього?

— Ні. Я тебе ще більше поважатиму за відкритість і щирість. То ви приїдете до Італії?

— На те, щоби повернути сина, потрібен час.

— Я почекаю. Якщо встигнете до зимових канікул, то приїдете?

— Якщо знайду гроші на квитки, — сказала Галина. — У мене мізерна пенсія.

— Я щомісяця буду надсилати вам кошти, — пообіцяв чоловік. — Ти мені дала зараз надію. Не відбереш її назад?

— Ніколи! — запевнила Галина, міцніше пригортаючись до Паоло.

Тамара сиділа в кімнаті, коли знадвору почувся радісний гавкіт Барса. Двері відчинилися, і вона ледь не зомліла, побачивши на порозі свого чоловіка. Жінці забракло повітря, вона зробила кілька глибоких вдихів, аби не втратити свідомість. Перед нею стояв Марк! Трохи не такий, як раніше, з поголеною головою, акуратною борідкою та вусами, але її чоловік!

Вона дивилася на нього широко розплющеними очима, усе ще не вірячи, що він живий, не пошматований колесами потяга, а справжній!

— Добрий день, Тамаро! — промовив Марк, не рухаючись із місця.

— Як на воскресіння покійника, то справді добрий, — промовила вона, не пізнаючи свого голосу.

— Можна зайти?

— Ти вже зайшов. Сідай.

Чоловік зробив кілька кроків у її бік, але жінка зупинила його порухом руки та вказала на стілець навпроти. Він покірно сів, поклав руки на коліна.

— Я маю все пояснити, — сказав.

— Поясни. Мені цікаво, як і де ти дізнався спосіб вибратися з могили з відрізаними ногами.

— То був не я.

— Не ти? А кого ж я поховала? Кого оплакувала? На чию могилу носила квіти?

— Я все поясню, — повторив він.

— Прошу! Має бути ду-у-же захопливо!

— Я сів у потяг. Моїм сусідом по купе виявився колишній товариш по службі Андрій Гавриленко. Під час служби в армії, уже перед дембелем, на знак дружби ми з товаришами зробили на кісточках ніг однакове татуювання, — нагадав Марк.

— Хрестики?

— Так, однакові. Ми зраділи такій зустрічі, Андрій дістав пляшку горілки, ми її на радощах спорожнили, потім іще трохи додали, — говорив він. — На п’яну голову в Андрія розв’язався язик, і він зізнався, що хоч відсидів один термін за крадіжку, того дня мав намір скоїти ще одну. Товариш розповів, що в сусідньому вагоні, у шостому купе, їде поляк із великою сумою грошей. «Такий кусень гріх проґавити!» — сказав він. Андрій запевняв, що то буде його остання крадіжка, бо, мовляв, тих грошей вистачить на все життя. Товариш був уже добряче під мухою, коли потяг прибув на станцію, де Андрій мав пограбувати поляка та з грошима зійти. Ми розпрощалися, він попрямував до сусіднього вагона, а я вийшов у коридор.

— Спокійно чекати, доки твій друг пограбує людину?

— Я дивився у вікно, сподіваючись побачити Андрія ще раз, але його не було видно, — не зреагувавши на зауваження Тамари, продовжив чоловік свою розповідь. — Потяг уже рушив з місця, коли я почув крик провідниці. Вона зірвала стоп-кран, і я ледь устояв на ногах. Жінка голосила, і я наблизився, аби дізнатися, що сталося. Провідниця в істериці плакала та повторювала, що в тамбурі билися двоє чоловіків і, щойно потяг рушив, випали з вагона та потрапили під колеса. Я відразу зрозумів, що то Андрій і поляк, якого він намагався пограбувати. Я згадав, як Андрій говорив, що той у купе їде сам, і пішов туди подивитися. Купе й справді пустувало. Я помітив портфель і, не знаю чому, відкрив його... Там була велика сума в доларах... А ще документи на ім’я Маріуша Крульки, громадянина нашої країни. Я відразу вловив мою з поляком зовнішню схожість і подумав, що то доля... Не можу пояснити, що у мене тоді вступило, але я вирішив, що це мій єдиний за життя шанс стати заможною людиною. Я схопив той портфель із грошима та чужим паспортом, а свої документи непомітно кинув під потяг.