Светлана Талан - Букет улюблених квітів

— Принаймні він, як батько, повинен був знайти свою доньку, знаючи, що вона залишилися сиротою, — міркувала Тамара. — Боягуз. Дбав лише про себе! То за це я маю його пробачати?

Щойно зробивши такий категоричний висновок, жінка відчувала, що поринає в новий вир суперечливих відчуттів. Вона думала, що маму не повернути, тож чи варто відмовлятися від спілкування з батьком?

— Схоже, він кається у скоєному, жалкує, — переконувала себе. — Добре, що хоча б зараз у нього вистачило мужності все розповісти.

Тамара згадала про Марину. Їй, напевно, зараз також несолодко. Вона хотіла їй зателефонувати, але зупинилася: Марині також потрібен час, аби все добре осмислити й не схибити.

Тамара цілу ніч не спала. Усе життя перебрала у пам’яті, мов переглянула кінострічку. Уранці випила каву, помила чашку, аж тут почула, як у сусідній кімнаті подав голос її мобільник.

— Томо, ти де зараз? — пролунав у слухавці Маринин голос.

— Я вдома.

— Не підкинеш мене, щоб я забрала свою автівку?

— Гаразд. Коли?

— Я заїду до тебе.

— Чекаю.

Подруги їхали мовчки. Тамара не наважувалася запитати Марину, що вона вирішила, і чекала, поки та сама почне говорити. Було видно, що рішення подрузі далося нелегко. У неї припухли повіки та почервоніли обведені темними колами очі. Тамарі кортіло дізнатися, як почувається хворий, але язик не повертався промовити слово «батько».

— Ось тут усе трапилося, — сказала Марина, попросивши пригальмувати на узбіччі. — Тут стояла його машина, — вказала вона рукою. — Не хочеш запитати, як він?

Тамара звернула увагу, що Марина уникає називати чоловіка на ім’я.

— Як він? — запитала.

— Уже краще. З лікарем розрахувався щедро.

— Ти з ним залишилася?

— А ти мене засуджуєш? — Марина зупинила на подрузі погляд.

— За що? Кожен із нас має право на свій вибір.

— Я його кохаю. Справді. Кохання... воно все прощає.

— Мабуть, так, — без жодної емоції, сухо зронила Тамара.

— А ти?

— Що я?

— Ти простиш його? Він місця собі не знаходить.

— Подумаю, — кинула Тамара.

Назад до міста жінки поверталися різними автівками. Тамара посигналила подрузі на прощання та звернула до своєї вулиці. У дзеркало заднього огляду вона побачила, що Марина рухається за нею. Тамара зупинилася біля подвір’я, наблизилася до машини подруги. Марина вийшла до неї та попросила її не хвилювалася, бо є ще одна новина.

— Що ще? — запитала Тамара. — Здається, вже все з’ясували.

— Ні, Томо, не все. Ти тільки не лякайся, прошу тебе.

— Чи можна мене ще чимось здивувати? Хлопці мої зранку вже телефонували, у них усе гаразд, у сестри — також.

— Ідеться не про них... Розумієш, Томо... Слава ще дещо розказав. Ти поїхала, не дослухала його, а він мусив розповісти... Хотів, але не встиг, — схвильовано та незв’язно говорила Марина.

— Маринко, ти можеш нормально пояснити? Ну ж бо, не тягни кота за хвіст!

— Я навіть не знаю, як почати, щоб ти... Не була шокована...

Тамара взяла подругу за плечі, трусонула її.

— Кажи вже! — категорично звеліла.

— Тоді то був не привид.

— Ти про що? Про якого привида?

— Ти розповідала, що вночі, під час спалаху блискавки, бачила свого Марка, — нагадала Марина.

— Так. І що? — Тамара насторожилася.

— То був справді Марк, — на одному подиху сповістила Марина.

— Що?! Який іще Марк? — майже прошепотіла Тамара.

— Твій Марк.

— Н-н-е розумію...

— Слава сказав, що твій чоловік живий! — випалила Марина. — Він його добре знає. Це він у нього стріляв, бо вважав, що Олег — син твій і Славка.

Тамара постояла трохи в заціпенінні, а потім голосно розсміялася.

— Ну й жарти у твого Слави! — крізь сміх спромоглася витиснути вона.

Марина взяла її за руки, подивилася просто в очі.

— Томо, Марк живий, ти мене чуєш?!

Тамара різко замовкла. Вона тупилася у подругу невидючими очима, ніби не розуміючи, де перебуває і що з нею діється.

— Томочко, Марк живий, і він тут, у нашому місті, — повторила Марина.

— Де він? — ледь чутно запитала Тамара.

— Слава йому зателефонує, і він до тебе прийде. Хочеш?

— Аби покійник навідався до мене з могили? — Тамара криво та сумно всміхнулася. — Нехай іде, я хочу його побачити.

— Коли йому можна прийти?

— За годину. Я маю випити заспокійливе, — кинула Тамара й мовчки поплелася до двору.

Галина й Паоло сиділи поруч на дивані. Чоловік тримав жінку за руку, вона ж схилила голову йому на плече.

— Розкажи мені ще про Італію, — попросила Галина. — Ти так цікаво описуєш свою країну!