Светлана Талан - Букет улюблених квітів

— До чого саме?

— До криміналу, напевно. Чому ж приховує злочин?

Марина замислилася. Попри визнання слушності такого припущення, жінка знала, що не зможе покинути Славу.

— Він обіцяв усе розказати, — згадала Марина.

— Може, він когось прикриває? Не хоче, щоб та людина потрапила за ґрати?

— Хтозна. Може, й так. Томо, а як у тебе? Дізналася, хто ваш батько?

— Так. Тепер мені відоме його прізвище, ім’я та дата народження, — заговорила про себе Тамара. — До речі, ти маєш його знати.

— Я? — здивувалася Марина. — Звідки?

— Ти працювала з мамою в кафе?

— Так. Було таке.

— Одного разу там відпочивала компанія молодиків.

— Та знаєш, скільки там таких бувало?

— Ви того вечора були разом з мамою на роботі. Ті чоловіки добряче гуляли, грошима сипали, і хазяїн кафе, не бажаючи втрачати таких клієнтів, попросив працювати до останнього клієнта.

— Таке бувало не раз, коли засиджувалися щедрі відвідувачі.

— Тоді ти пішла додому, а моя мама погодилася залишитися. Згадуєш?

— Вибач, Томо, але ні. Такі випадки не були поодинокими, — зізналася Марина й винувато глянула на подругу.

— Маринко, ти повинна згадати! Серед відвідувачів був один красень, який задивлявся на маму, — продовжила Тамара. — Наступного дня мама не повернулася додому, бо була з ним.

— Здається, я все зрозуміла, — розгублено промовила Марина. — Я тепер знаю, де...

— Маринко, — почулося із сусідньої кімнати, і жінки вмить підхопилися.

Чоловік отямився. Марина схилилася над ним, торкнулася долонею його гарячого чола — воно було мокре від поту.

— З поверненням, — привітала Марина, і чоловік ледь помітно всміхнувся.

— Дякую, — хриплим голосом озвався він.

— Не розмовляй, набирайся сил, — поросила жінка.

— Я... мушу розповісти... все... тобі й Тамарі, — важко дихаючи, прошепотів він.

— Не зараз, любий, потім.

Марина змочила хустинку у воді, приклала її до чоловікового лоба.

— Я маю...

— Нічого зараз не треба розповідати, — повторила Марина.

— Тома де?

— Я тут! — до нього підступила Тамара. — Я буду поруч стільки, скільки треба.

— Я мушу дещо вам сказати, — схвильовано повторив Слава.

— Потім. Я нікуди не піду. Відпочивайте та набирайтеся сил, — порадила йому Тамара.

Марина змочила губи хворого соком лимона, і він заплющив очі. Жінки тихенько вийшли з кімнати.

Маріуш простежив за Марининою машиною, тож знав, куди саме жінка відвезла Славу. Марина, надто злякана та схвильована, не бачила автівку, яка рухалася слідом усю дорогу. Маріуш знав і те, що Слава відмовився звертатися до лікарні через небажання привертати увагу поліції, і те, що двох пострілів виявилося замало, аби порішити його, тож він лишився живим.

«Може, живим, — утішав себе Маріуш, — якщо не помер удома».

Він звик доводити заплановане до кінця. Якщо Горник іще живий, то Маріуш повинен його добити. Питання в тому, чи Слава живий.

«Жінка покинула свою автівку на узбіччі, тож має колись її забрати. Якщо Слава живий, то він у цей час буде вдома сам і дасть мені змогу завершити те, що не вдалося з першої спроби», — міркував Маріуш, відпочиваючи в готельному номері.

Наближатися до будинку, де перебували Марина з Горником, удень було ризиковано, і Маріуш гаяв час, вичікуючи вечора чи хоча б сутінків. Час тягнувся повільно, і чоловік спробував заснути. Не зміг, тому вийшов із номера, щоби десь пообідати.

Надворі сіріло, коли Маріуш сів у своє авто і прибув до місця призначення. Машину він поставив у закутку на сусідній вулиці, перевірив, чи не забув пістолет, і незабаром зачаївся біля паркану потрібного йому будинку: у дворі стояв «джип» Горника. Вікна в домі були відчинені. Маріуш перевірив хвіртку — незамкнена. Він тихенько пройшовся подвір’ям, підкрався до вікна, звідки долинали людські голоси, і завмер, притулившись спиною до стіни.

У кімнаті були Тамара, Марина та Слава — це Маріуш зрозумів із голосів.

— Упевнений, що вже можеш говорити? — запитала Марина.

— Так, усе гаразд, — відповів чоловік.

Горник говорив тихо, і Маріуш міг чути його слова, лише напружуючи слух. Він зробив іще один крок, ближче до вікна, і прислухаючись до розмови, перевірив, чи на місці зброя.

— Маринко, Тамаро, я не маю ніякого права мовчати далі, — почав свою сповідь Горник. — Правда має властивість рано чи пізно відкриватися, тож я волію відкрити її сам. Знаю, що після цього ви обоє мене зненавидите, але я не засуджуватиму вас... Ви вчините правильно, покинувши в цьому домі здихати на самоті — я заслужив на собачу смерть.