Светлана Талан - Букет улюблених квітів

— І справді! Навіщо так довго чекати? Сукня нова у мене є, приготувала на смерть. Але хай та гостя зачекає, не настав іще її час, а я повинна мати гарний вигляд.

— І у мене є майже новий костюм.

— А сорочка святкова?

— Нема.

— Завтра вранці підемо на ринок, купимо нову сорочку, а потім подамо заяву. Гаразд?

— Гаразд, Лізок. Так і зробимо! — погодився Микола.

У Марини був гарний настрій: жінка тішилася перспективою відпочинку з коханим на лоні природи. Їдучи, уявляла, як вони сидітимуть вночі біля вогнища, слухатимуть потріскування дров у полум’ї й дивитимуться на мерехтіння зірок.

Марина не відразу зрозуміла, що на узбіччі стоїть Славкова автівка. У грудях шпигнуло погане передчуття, коли жінка побачила розчахнуті дверцята «джипа». Марина зупинилась і підбігла до машини. На водійському сидінні, скорчившись від болю та зігнувшись, сидів її Слава.

— Що з тобою?! — скрикнула вона.

Чоловік підвів голову, розплющив очі та прохрипів:

— Мене поранено.

Лише тоді Марина вгледіла кров. Вона була повсюди: на одязі, руках і на сидінні авто.

— Зараз! Я зараз викличу «швидку»! — не ставлячи зайвих запитань сказала Марина й узяла до рук мобільний телефон.

— Не треба... швидку, — важко дихаючи, попросив чоловік. — Мені потрібен хірург... за будь-які гроші... Тільки не до лікарні. Не можна.

— Та ти ж стечеш кров’ю!

Марина пошукала у «джипі» аптечку, дістала бинт, розкрила його й запитала, де рана. Слава взяв із її рук бинт і сам приклав до тіла.

— Зможеш посунутися? — запитала вона. — Я поведу машину.

Ворухнувшись, чоловік застогнав, але пересісти на пасажирське сидіння зміг.

— Боже мій! Тут усе залито кров’ю! — жахнулася жінка, побачивши водійське сидіння.

Вона витягла якесь покривало, накинула його на сидіння і, втопивши педаль газу до упору, помчала до міста. Слава сидів зогинцем і тихо стогнав.

— Любий, потерпи, зараз приїдемо, — говорила йому жінка. — Лікарі тобі допоможуть, ти тільки тримайся, будь-ласка.

— Лише не до лікарні... Мені не можна... Я тобі все-все поясню... потім, якщо виживу.

— Не треба так, Славо! Ти швидко одужаєш, я знаю! Я певна цього!

Марина намагалася постійно розмовляти з чоловіком, аби той не втратив свідомості, а тим часом хаотично перебирала у пам’яті всіх своїх знайомих. Потрібен був хірург, а серед її знайомих такого фахівця не знаходилося. Аж раптом спало на гадку, що в однієї з Тамариних колег чоловік працює в хірургічному відділенні міської лікарні.

— Славо, все гаразд? — краєм ока глянула вона на чоловіка.

— Краще... не буває, — процідив крізь зуби той.

Не зупиняючи автівку, Марина набрала номер подруги.

— Томо, слухай мене уважно та не перебивай, — почала вона. — Пам’ятаєш, ти мені якось казала, що чоловік твоєї колеги працює хірургом?

— Не пам’ятаю, коли казала, але справді її чоловік лікар. А що трапилося? Ти така схвильована!

— Біда. У Славу стріляли, він поранений, але просить, аби не везла до лікарні.

— Ти зараз де?

— Везу його до міста.

— Вези до лікарні негайно!

— Не можна. Потрібен хірург, аби його прооперував. Томо, прошу тебе, знайди хірурга негайно та привези. Обіцяй, що гарно віддячимо.

— Зараз спробую, але час відпусток...

— Томочко, благаю тебе! Не гай часу!

— Гаразд. Але куди його привезти, якщо знайду?

Марина назвала адресу винайнятого ними будинку. Тамара робила відразу все: виганяла на вулицю свою автівку й телефонувала колезі. Пощастило: колега з чоловіком нещодавно повернулися з відпочинку, тож лікар був удома. Тамара попросила передати йому слухавку.

— У мене до вас велике прохання, — почала жінка. — Одну людину поранено, треба її прооперувати, але не в лікарні.

— Ви що?! Збожеволіли? — обурився лікар. — Це ж кримінал!

— Знаю, але дослухайте мене до кінця, — попросила Тамара. — Ви давали клятву Гіппократа й не можете відмовити хворому в допомозі. Поранений — людина заможна, за операцію заплатить гарно. Подумайте добре перед тим, як відмовитися. Гадаю, що за три місяці своєї роботи в лікарні ви стільки не заробите.

— Ви мене штовхаєте на злочин, — зітхнув лікар.

— Поки ви вагаєтеся, людина стікає кров’ю.

— Гаразд. Куди мені йти?

— Я заїду по вас, — кинула на ходу Тамара.

Марина з Тамарою сиділи під дверима мовчки, прислухаючись до дзвякання хірургічних інструментів. Тома нічого не розпитувала, бо на подругу було страшно дивитися. Марина сиділа напівпритомна, бліда й розгублена. Нею тіпало, як у лихоманці. Здавалося, час зупинився і ніколи не зрушить з місця. Тамара обіймала її, ніжно погладжувала тремтячі плечі. Вони підхопилися з місця разом, як за командою, щойно почули кроки хірурга. Лікар вийшов до них і сказав: