Светлана Талан - Букет улюблених квітів

Дочитавши, Тамара замовкла, і сестри довго сиділи в задумі.

— Тепер зрозуміло, чому мама не зверталася по допомогу до нашого батька, — порушила тишу Тамара.

— На її місці я б також так учинила, — озвалася Галина. — Такий батько міг би програти нас у карти, йому людське життя загубити як раз плюнути.

— Люди змінюються. Зараз йому має бути шістдесят чотири роки.

— Якщо не порішили за картярські борги. Сподіваюся, Томо, тепер у тебе зникло бажання шукати нашого татуся?

— Мені треба все обміркувати, — відповіла сестра. — Ходімо до гостей, бо незручно якось.

Тамара стисло виклала тітці та Паоло зміст листа.

— Який жах! — витріщила очі тітка. — Від таких батьків потрібно ховати дітей усе життя!

Тамара на те не озвалася. Вона сказала, що йде готувати обід, і тітка зголосилася їй допомагати.

— Приготуймо щось з італійської кухні, — запропонувала та.

— Тоді на ваш розсуд, — погодилася Тамара.

— Ви без мене впораєтеся? — запитала жінок Галина. — Я би прогулялася та подумала над прочитаним.

— Йди вже! — відпустила сестра. — Нічого втрьох товктися на кухні. Не спізнюйтеся на обід!

— Галю, можна я піду з тобою? — промовив Паоло. — Не заважатиму тобі?

— Якщо помовчиш, — відповіла Галина.

Тамара помітила, як утішилася сестра пропозицією італійця.

Лариса зайшла до кабінету Анатолія і запитала, де він збирається обідати.

— Мені мама щось приготувала, — сказав він, — тож, напевно, перекушу тут і нікуди не піду.

— Я до тебе приєднаюся! — заявила жінка. — І не дивися на мене такими очима! Я із собою брала бутерброди.

Анатолій засміявся. З Ларисою було набагато простіше, ніж із Тамарою. Він усе ще не міг забути її, знав, що на це потрібен час і навіть багато часу: Тамара ввійшла в його життя підлітковим коханням і залишилася надовго. Анатолій намагався переконати себе, що не варто витрачати час на досягнення недосяжного. Було боляче, але кохання не завжди медове, іноді воно має полиновий присмак. Йому було б набагато важче пережити розлуку без Лариси, привабливої сміхотунки, яка не зациклювалася на проблемах і дивилася на життя простіше за Анатолія.

Вони прибрали зі стола папери, розклали нехитрий обід. Лариса заварила каву, і щойно вони взялися до їжі, як у двері постукали.

— Починається! — невдоволено промовив Анатолій і відклав кусень хліба. — Не дають перекусити, ніби ми не люди, а роботи.

Лариса пішла до дверей, повернула в замку ключ.

— Можна? Я на хвилинку, — у двері зазирнула незнайома дівчина. — Я з туристичного агентства.

— Узагалі-то у нас обідня перерва, — зауважив Анатолій.

— Я не на прийом. — Дівчина ступила до кабінету. — У мене гарна пропозиція!

— Це щось новеньке, — усміхнулася Лариса.

— Є гаряча путівка на двох до Болгарії, зовсім недорого! Уявіть собі, цілий тиждень екскурсії, море, пляж, триразове харчування і переїзд — усе передбачено у вартості путівки! — заторохтіла агент.

— З якого числа і вартість? — конкретизувала її словесний потік Лариса. Дівчина відповіла, і Лариса поглянула на чоловіка. — Ти вже був у відпустці?

— Ще ні, — озвався той.

— То, може, запитаємо в керівництва?

— І що?

— І поїдемо вдвох на відпочинок! Що? Що?!

Анатолій попросив агента зачекати в коридорі хвилин десять. Вони з Ларисою сходили до керівника, а повернувшись, придбали путівки.

— Нарешті видихнемо спокійно! — утішився Анатолій.

— Цілий тиждень ніяких злочинців і злочинів!

— Ані допитів, ані паперів! Свобода!

— Лише ми та море!

— Як же хочеться поніжитися на пісочку біля води!

— За три дні так і буде! — усміхнулася Лариса.

Тепер Маріуш носив пістолет із собою всюди. Для того, щоб устромлений за пояс джинсів «Макаров» залишався непомітним для стороннього ока, він прикривав його на кілька розмірів більшою, ніж потрібно, футболкою навипуск. Чоловік відчував, як у ньому щодня зростає бажання помсти, а клятий Горник ніби крізь землю провалився. Упродовж кількох днів після повернення Маріуш об’їздив у пошуках Слави все місто, але марно — той не з’являвся ніде, навіть у готелі.

Маріуш спустився зі свого номера вниз і, побачивши знайому постать, зробив крок назад, за ріг.

«Несподіванки трапляються в житті частіше, ніж те, на що очікуєш», — подумав він, угледівши на рецепції Славу.

Маріуш почекав, доки Горник розрахується з адміністратором і вийде надвір. Простеживши крізь скло дверей готелю, як чорний «джип» від’їхав, він вискочив на вулицю.