Сандра Мост - Подвійне життя

Гадаю, вам вже цікаво, хто це варнякає на вашій улюбленій радіочастоті. Сподіваюся, ще більше вас цікавить дівчина, яку я шукаю вже багато місяців. Та що там. Я шукаю її ціле життя.

З раннього дитинства вона знала, що чимось відрізняється від усіх інших. Від решти усіх людей. Їй було важко із своїми однолітками, тому що вона знає усі їхні думки. Вона дивується, як вони, у свою чергу, не можуть зрозуміти, про що вона розмірковує, адже їй практично усе зрозуміло. Коли їй ставлять дурні запитання, вона вважає за потрібне все детально роз'яснити, вона щиро впевнена, що, коли сказати правильно, усі все зрозуміють.

У неї глибокі сутінкові очі, навіть коли вона сміється, вони все одно залишаються сутінковими. Вона дуже рідко сміється від усього серця. У школі їй було простіше спілкуватися з хлопцями, які не розуміли її, аніж з дівчатами, які не розуміли її взагалі.

Вона полюбляє книжки про заглиблених у себе людей, вона часто залишається одна, у неї є мрія, яка відірвана від реальності трохи більше, ніж в усіх інших людей. У зв'язку з цим вона цікавиться тим, що ж таке є ця реальність, що вона являє собою? Можливо, реальність — це кусник хліба на столі, може, це туфлі на її ногах.

Вона ходить там, де й усі інші, але вона зовсім не звідси, якщо, звичайно, ви розумієте, про що я.

Ви, мабуть, гадаєте: яка саме в неї мрія?

***

Последняя, четвертая, партия длилась так долго, как только могла: около 6 часов в общей сложности. Мы сначала играли, и перевес переходил от одной стороны к другой, потом мы пошли на обед, кажется, давали котлеты.

Затем мы вернулись, и партия длилась еще где-то с час. Я выиграла.

Я думала о том, какую победу я привезу домой, как будет радоваться дедушка, какова эта победа во мне.

Вечером можно было наконец-то спокойно посмотреть телевизор и в новостях сказали, что снег завтра растает.

Я вышла на улицу и плюхнулась в сугроб с головой.

***

Одному Богу відомо. Вона бажає, аби всі знали, що змінити світ навколо себе можливо. Вона бажає, аби всі знали, як вона вміє любити — таємно і глибоко. Вона хоче, щоб усі знали про її надійність, але зовсім не через те, що вона прагне зробити багато добрих справ.

Вона вірить усім серцем, що існують ті, у яких рояться такі саме думки в голові, як в неї. Здається, це я. Я так довго шукав тебе. Прийди до мене, будь ласка, я так довго шукав тебе.

І от, моя мила Стефані. В одному з містечок штату Техас мешкає дівчина. Вона приходить додому, вона десь працює, але це зовсім не важливо, де саме вона працює. Вона приходить додому, у її руках пакетик чипсів, вона не любить чипсів, але раз на місяць їй необхідно це підтверджувати своїм неухильним рішенням.

Ларсе, дорогий. Ларсе, кого я гратиму, скажи мені, я гратиму її?

Не перепиняй мене у таку хвилину, шановна зірко. Вона приходить додому, вона працює, але де б вона не працювала, їй все одно буде якось не так, бозна-чому. Вона вмикає радіо, це дурне радіо, вона не любить його слухати і раз на місяць їй необхідно про це собі нагадувати.

Її любили, але не могли зрозуміти батьки, немає сенсу навіть ображатися на них. Не те щоби я прагнула обійняти увесь світ, я хотіла написати декілька потрібних слів. Я вірю, що існують по-справжньому сильні слова, а від одного підняття брів просвітленого співають птахи.

Дивно, міркує вона собі, вже цілу хвилину не грає жодна дурна пісня. У цього хлопця такий проникливий голос, здається, він не з нашого міста. Вона починає прислухатися до того, що він говорить, спочатку їй ввижається, ніби цей голос виникає з глибин океану. Він говорить про те, що шукає когось, мабуть, він когось загубив, він шукає якусь чудову дівчину, просто приїхав сюди, зайняв ефір, когось шукає.

Поступово вона починає розуміти.

Але, Боже, адже це я. Він шукає мене.

А потім, мила Стефані, вона повільно виходить з дому і йде на цю радіостанцію, дуже повільно, проте вона дуже боїться, що цей хлопець піде, але все одно вона іде дуже повільно, дуже. Вона підходить до будинку, де розташована радіохвиля, довго дивиться на вікна, думає про те, що вона любить цей світ, але він трохи дивний, вона підіймається сходами, береться за клямку дверей, усім єством відчуває, що це саме той день, і ще півгодини тому вона навіть не підозрювала про це.

Він ледве встигає зняти навушники, і в цю мить вона заходить до студії, вони дивляться одне на одного, так, я знаю, Ларсе, а потім вона каже, це я.

Так, а він говорить, ось я і знайшов тебе.