Сандра Мост - Подвійне життя

***

И вот каждое утро я прихожу и сажусь за свой стол, мой дом — это то, что я нашла и считаю своим, но как такового у меня нет дома, потому что я снимаю квартиру, и дом чувствую в своем сердце, мои друзья — это те телефоны, которые я нашла, но я не уверена, что это все возможные. Похоже на игру, когда у человека забирают документы, деньги, перочинный ножик и говорят: а теперь ты идешь на улицу и к вечеру приносишь минимум сто долларов, хорошая игра, но очень хочется найти тех, кто послал, потому что все, кому я приношу эти сто долларов, обычно делают вид, как будто так и надо, а не ведут себя так, словно я справилась с заданием. Из этого я заключаю, что главные виновники торжества мной еще не найдены. Не знаю, друзья они или нет, но пока я не принесу сто долларов именно им, ничего не будет, ведь они настоящие ценители денег или того, что под этими ста долларами подразумевалось для меня.

Мне очень нужен тот, кто подскажет, где искать этих товарищей. Мне очень нужно поговорить с тем, кто умнее меня.

Знаете, в этом раскрученном романе прошлого — «Мастер и Маргарита» — моя любимая сцена, когда Пилата отпускают разговаривать с Иешуа. Действительно — что может быть прекраснее: беседовать с Тем, от спокойствия Которого исходит благоухание роз, ум Которого светел и чист, сердце Которого дарит тебе любовь.

Кроме того, только те, кто посылает нас за добычей, наверное, они умеют оценить нас по достоинству, возможно, для них важны мои воспоминания о несуществующем, возможно, они меня сейчас контролируют в хорошем, добром смысле слова, все, раскисаю.

***

Проте є у мене і дрібні клопоти, які, здається, теж викликають лише захоплення, захоплення звідусіль. Куди не глянь — усе викликає дике захоплення.

Коли мій чоловік пішов від мене, в мене, звичайно, почалася депресія. (Задача для кмітливих: де помилка у попередній думці? Правильно — слово «звичайно» є зайвим.) І мені важко було дотягти до вечора, аби, нарешті, лягти спати та ні про що не думати. Я з подивом стежила за людьми, які спроможні спокійно жити, вони закохуються, ходять на роботу, мені здавалося, що в них є щось, чого у мене ніколи не було і більше ніколи не буде. Та десь глибоко в серці мені було тепло від того, що хтось інший, можливо, просто зараз є щасливим. Є щасливим просто зараз. Лише дивитися на таких людей довго було не можна: з очей починали текти сльози.

Тоді я зазвичай згадувала про те, що я — акторка, яка показує людям приклади з життя на собі або собою. І мені слід триматися, тому що комусь мої фільми потрібні.

І тому що, коли я живу, значить, Бог вірить у мене.

***

Мне самой интересно: откуда у меня тяга к подобного рода проявлениям? (Я имею в виду эту малопонятную любовь Пилата к Иешуа, которая всегда была мне близка и понятна.) Вот, к примеру, сейчас я сижу за столом, вокруг меня носится с бумагами выпускающий редактор, и задаю себе вопрос: а не есть ли это единственная реальность? Моя единственная реальность, другой и быть не может, но что же такое моя любовь? Какое она имеет отношение к тому, что происходит? Или же мы и вправду находимся в одном месте, но в разных пространствах? Мне всегда было сложно понять, чем живут другие люди. А понимать это необходимо.

Хотя бы для того, чтобы не удивляться попусту.

Я думаю, когда мы занимаемся тем, что нас не радует, мы с каждым днем теряем свою силу. Разумеется, если она у нас была.

***

Або мої діти — що я скажу їм свого часу? «Знаєте, мої любі крихітки, ваша мама дуже, ну надто кохала вашого батька, тому їй і досі погано». Або ось іще: «Ваша мама — велика актриса сучасності, якщо судити за тією кількістю дурниць, які про неї пишуть у таблоїдах. Мабуть, ви можете пишатися мною».

Я навіть ніколи не переймалася тим, аби зрозуміти, як живуть інші люди. Чому вони ходять у кіно, якщо у них є вдома телевізор, наприклад. Чому вони плачуть, коли бачать відверту дурість на своїх блакитних екранах. Чому я їм подобаюся. І, взагалі, подобаюся я їм чи це звичайне базікання моїх продюсерів. Кого ці люди врешті-решт кохають: своїх рідних чи Міккі Рурка.

Мені взагалі важко уявити собі суспільство в цілому — якщо, звичайно, не йдеться про моїх сусідів по вулиці. Мені важко уявити собі, що під час різноманітних воєн гинули мільйони людей. Мені важко уявити хоча б тисячу людей, зібраних в одному місці. Якщо це не на знімальному кіномайданчику у Новій Зеландії, де мене не було. Мені важко повірити, що все, описане в підручниках історії, є правдою. Карколомною правдою. Я взагалі не люблю історію.