Кузьма Скрябін - Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

Я назбираю гроші, сяду на поїзд.
І, як завжди, на самі ліпші місця білет.
Під теплий чай знайду огризок паперу —
І так народиться зовсім новий куплет...

Оу-о!.. Везе мене поїзд,
Стукають колеса знайомий ритм.
Оу!.. Пролітають перони,
Люди на перонах чекають зими...

В купе моєму є вікно-телевізор,
З дитинства люблю то найліпше на світі кіно.
Машини там чекають на переїздах,
І незнайомі люди кличуть мене...

Оу-о!.. Везе мене поїзд,
Стукають колеса знайомий ритм.
Оу!.. Пролітають перони,
Люди на перонах чекають зими...

Десь там попереду чекають вокзали
І ті кіоски, шо не мають вчорашніх газет.
Після концерту я спакую гітару,
І знов на саме ліпше місце білет...

Я не твій брат — ти не сестра моя.
Ніколи не розказуй мені, хто і в чому є винний на нашій землі —
Люди, як кораблі.

Кожен пливе, поки хвиля несе і поки глибока вода,
Глибока і темна до самого дна,
До самого-самого дна...

На глибині зустрічаються всі
Так, ніби в морі місця нема,
І труться бортами, аж стогне земля від зависті, підлості й зла...

Хтось не доплив,
Бо йому помогли набрати повні трюми води,
Бо стати героями тої війни дуже хотіли вони...

А до берега тихо хвилі несуть
Поранені душі живих кораблів.
А від берега знову в море ідуть
Ті, хто вірив і правду знати хотів...

Наш Океан знає більше, ніж ми,
Секрети всі у нього на дні.
А ми ходим зверху, великі й малі, —
Люди, як кораблі.

Гордо пливем — і не вірить ніхто,
Шо ним зацікавилось зло,
І серед вітрів ми не чуєм щурів, які прогризають нам дно...

А до берега тихо хвилі несуть
Поранені душі живих кораблів.
А від берега в море ідуть
Ті, хто вірив і правду знати хотів...

Я зимними руками — так-так,
Беру і всьо кидаю — то не так.
А потім запитаю — так-так,
Чому навколо мене всьо не так?

Маленька зимна пташка — так-так,
Велике зимне сонце — то не так...

Я зимними руками — так-так,
Беру гаряче сонце — то не так.
А потім запитаю — так-так,
Чого воно гаряче — то не так?

Маленька зимна пташка — так-так,
Велике зимне сонце — то не так...

То не так...
То не так...
То не так...

Маленька зимна пташка — так-так,
Велике зимне сонце — то не так...

Коли я був малий-дурний давно
І думав трохи забагато,
Я в голову забив, шо зміню той світ.

Тепер лежу, як камінь, і спокій заливає,
А потім, може, піду-піду десь вбік...

Коли я був малий-дурний,
Хотів дістати небо, а вийшло,
Шо від себе сам кудись втік.

Тепер лежу, як камінь, і нічого мені не треба,
Я хочу тільки чути, як підуть всі...

Смерть — то є спокій і ніч...

Я — манекен з пластмаси,
І мої мертві очі
Не дивляться нікуди,
Вони зроблені зі скла.

Я майже як людина
За грубим склом вітрини,
Але під модним костюмом
Моє холодне тіло.

Посеред магазину
Стою і приміряю різні маски —
То мудрі і веселі,
То бідні і нещасні.

А я хотів би жити,
Я міг би полюбити.
Поміняйтеся зі мною,
Хто змучився від свої ролі!

Одягніть на мене шкіру,
Пришийте мені серце —
Я дуже хочу жити,
Я не можу бути мертвим...

Я манекен з пластмаси,
Дурна пап’є-машина,
Ненатуральним сміхом,
Криве моє лице...

Є люди-манекени,
Є манекени, як люди.
Хто знає, кому більше
Від Бога треба тепла?

Тихо... тихо... то я, і не підходь заблизько,
Витри соплі, дивись мені в рот.
Всьо, шо зара’ почуєш, запиши на листок і не забудь вже.
Не роби мені зле...
Він був добрий і тому собі все
Носив за спиною важкий пістолет,
Шоб стріляти дурних.
І за то я його поважав і любив.
Я був друг.
Його пес Медор, шо мав очі, як кров,
Білі зуби і лапи міцні, як залізо,
Любив з ним гуляти, вони разом ішли
Туда, де завжди було повно дурних.
А над домом його висів прапор добра,
А під домом стояв БТР, і коли
Хтось наглий вилазив на голову людям, він їхав
І всі дихали легше.