Кузьма Скрябін - Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

— Йопту, — почув я ззаду, автором як завжди ємкої і влучної фрази був Шонік. Він першим подумки пережив підйом на плато і розглянувся довкола в надії знайти якусь лавочку. Я тим часом зліз з якоря, тримаючи в руках санки, щоб не втратити жінку, і почав їх, проклинаючи, підпихати. Проклинав я вголос, не стидаючись нікого. Я кляв Арктику, себе, собак, санки, мікротьотку, професора, вчительку по географії, її маму і маму її мами. Собаки, було, розігналися ненадовго, ізненацька стишили хід і зупинилися, повторивши запитальні погляди тепер уже в Свєтин бік: може, вилізеш, чувіха? Манєчка зробила вигляд, що не розуміє по-собачому, і нирнула глибше під накидку. Ближчі до нас продовжували свій нехитрий діалог, і права постійно сикала на ліву, переводячи свою гру в добру традицію. Ліва запуталася вже двома ногами і, закусивши губу, просто терпіла це хамство.

Мікротьотка підбігла так несподівано, що я крикнув і, по-моєму, навіть здав маленький аналіз в сірникову коробочку. Вона жестами показала Свєті, що собачки замудохалися і їй пора вилазити. Гора ставала дедалі крутішою, і через дві хвилини буксирування ми чули, як б’ється пульс навіть в місцях, де він битися не повинен. Одною рукою ми трималися за санки і штовхали їх одночасно, другою — ми жадібно загрібали сніг і кидали його собі в рот. Ноги робили якісь безглузді хаотичні рухи, ніби в них були не кістки, а якийсь парафін. Тіло мліло, і дуже хотілося ригнути. Я пробував виглядати більш мужньо за Свєту, але це виглядало, ніби я дуже хочу в туалет, тому фотографій з цього епізоду я вам не покажу. Моя Маня хрипло сказала мені, що вмирає, і в неї з рота випав великий кусень піни. Ззаду метрів за двадцять, підпукуючи вже набагато голосніше, пхали собачий хрест Шонік і Саня. Може, і хотів Шончик сказати щось у характерній йому манері, але слова не видобувалися з пересохлого горла, і кожен з нас мріяв про кіоск з водою, а Свєта — про машину реанімації. Я вибрав собі чоботи 46-го розміру, бо я завжди вибираю на розмір більші, щоб мене не тиснуло, але в даних умовах постійного загрузання в снігу мої шкарпетки злізли з ноги, і в мене з’явилося ще одне відчуття близької смерті. Свєта збоку лізла рачки, але все ще не відпускала з рук санки, я волочився зліва від неї, пробуючи вільною рукою вскрити собі і найближчій собаці вени. Верху видно не було. Мікротьотка з професором неслася з такою швидкістю попереду, що я почав запідозрювати її в тому, що нам видали бракованих собак. Її п’ятки миготіли перед моїми очима, а п’ятки професора миготіли перед очима Свєти, і напрошувалося логічне запитання: що ви курите, сволочі? В момент, коли темні кола заповнили весь простір перед нами, лапи передніх собак ступили на рівну поверхню гігантського плато наверху кубічної гори, на яку ми весь цей час пхалися. Песики заскавчали, включили другу передачу і рвонули вперед з такою силою, що якийсь час ми з Іванівною, а ззаду і Шонік з Саньою провисіли в повітрі, пролітаючи за санками, як старі мішки від цукру. Я підтягнувся з останніх сил до якоря ногами і натиснув на нього, хриплячи до собак голосом, як кінь, який вирішив потягнути поїзд Харків—Ужгород. Собачки повернули голови, висунули язички і, на моє щастя, тормознули рівно настільки, щоби Маня встигла вскочити в свою люльку, а я стати ногами на гальмо. Перед очима відкрилася безкрайня пустеля такої невідомої краси, що нас не цікавило то, що буде відбуватися з нашою групою «Катастрофа» найближчі чотири дні. Собаки понесли нас, як в казці, і кожен відчув себе частиною мультіка «Сніжна королева», і прожив найближчі півгодини, вдихаючи морозне червневе повітря і не маючи змоги стерти зі свого обличчя трохи дурнувату, але дуже щасливу посмішку.