Кузьма Скрябін - Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

Роблячи вигляд, що теж сплю, я косив оком в ілюмінатор і намагався розгледіти білого медведя на крижині. Замість нього я побачив маленьку білу комашку в свинцевих водах Північного Льодовитого океану — це гігантський океанський лайнер віз «жирних» американців уздовж північної границі Росії на Аляску. За десять хвилин пілот сповістив, що під нами Шпіцберген, і ми почали знижатися. Під літачком розкинулася Арктика. Правильної форми величезні паралелепіпеди гір були розставлені майже в правильному порядку і по-господарськи притрушені снігом, на який ніхто не ступав ще з тих давніх часів, як Вітя Павлік вчився пісяти в горшок. «Ой, бля», — вирвалася в мене широко відома фраза Володимира Сосюри. Дякуючи красі і витонченості української мови, можна ось так просто, в двох словах передати вам всю велич місцевої природи. Колеса скрипнули об бетон, і аероплан понісся по посадочній полосі між двома грядами гір, які зажали аеропорт, ніби в тиски. Шонік проснувся, кинув свою звичну після відсутності в компанії фразу — «Шо такоє?» і, не чекаючи відповіді, почав лапати І-Phone’ом сигнал GPS, тикаючи апаратом у вікно і вириваючи своїй Насті клапоть волосся. Шон — реальна жертва засобів комунікації. Щоб нормально з ним поспілкуватися, вам прийдеться спиляти сотову вишку або збити ракетою супутник.

СВАЛЬБАРД — норвезька назва Шпіцбергена. Аеропорт нагадував автостанцію «Дачна» у Києві. Крім чучела білого медведя у залі — все решта було таким самим, як там. Муха підсіла до нього для першої заполярної фотки, і я поняв, що вже набагато менше, ніж на початку подорожі, мрію про зустріч з оригіналом. На вулиці було +2, і це дякуючи близькості води, нагрітої Гольфстрімом, труба якого закінчується десь поблизу, огинаючи півсвіту. Вкрита льодовою кашею поверхня фйорду, на березі якого приліпили цей аеродром, свідчила про то, що купатися сьогодні будем навряд. Наша отара залізла в довгий, як пісні Буланової, автобус. Багажник був розділений на дві частини. В першу кидали торби ті, хто їхав у «Шпіцберген-готель», а в другий — ті, хто валив у «Редісон». Ясний перець, ми кинули їх у другий. Купивши квитки в шофера, який здавався сином медведя і поштальйонші, або поштальйона і медведихи, — ми рушили з місця. Перше враження від побаченого — один в один територія Яворівського ВО «Сірка» зразка 1991 року, коли всі кому нє лєнь щось ламали і крали з заводу. Порозкидані гусениці від тракторів, снігоходи, СОТНЯМИ припарковані на голій землі біля бараків. Будинків там нема взагалі. Вони тріскають від морозів і валяться, а бараки трохи гнуться зимою, а весною набувають попередніх форм. Наш «Редісон» боком незграбно виліз з-за повороту, і Шонік ще раз процитував Сосюру, побачивши, в якій дупі будуть жити благородні Дони і їх супутниці. Сірий двоповерховий барак ніби сповзав з високого горба до води. Купа каменів перед ним служила за клумбу, на якій стояв знак — Radisson Polar Hotel. В холі нам запропонували стопочки з якоюсь червоною рідиною. По добрій логіці це мав бути місцевий самогон, але, побачивши, як скривився Шонік, я зрозумів — це був просто чай. Потеребивши в руках наші паспорти, тьотя за прилавком сказала, що треба почекати, бо номери ще не готові. Народ фантастично хотів щось закинути за драбину і почав перекидуватися натягнутими фразами і поглядами. Ми в країні Риби, хтось констатував факт, і всі запитливо повернули свої голодні і злі рожі до тьоті за прилавком. Ресторан КРОА, кинула нам люб’язна рецепціоністка і заблокувала на моїй картонці на випадок хуліганської поведінки 1500 євро, які я до сих пір не можу забрати. Міраж у вигляді великого жирного жареного тунця повів нас вверх по доріжці, посиланій щебенем. Це була головна артерія Лонгербієна. По обидва боки від неї хаотично порозкидані дерев’яні бараки сумно спостерігали темними вікнами за п’ятьма ідіотами, які приперлися за 5 тисяч кілометрів, щоб побачити цю застиглу в часі картину. Діточки Лонгербієна мали просто чарівний атракціон у вигляді ржавого стенду для їзди на скейті і їздили по ньому на попах. Видно, на острові стенд взагалі виконував роль Діснейленда, і він зібрав усіх присутніх у місті кіндерів за цим радуючим око заняттям. Замість бетонного фундаменту місцеві зодчі використовують вбиті в землю дерев’яні стовпи, до яких прикручуються товсті дошки, а на них вже ставиться будинок, теж дерев’яний. Такий будинок я з Шоніком міг би зваяти за годину, але таке питання не стояло.

«На самом краю земли» — було написано на ресторанній дошці, яка висіла біля дверей. У всіх закралася підозра, що рестік руский, і я покликав офіціантку, яка з виразом людини, яку переїхав комбайн, відповіла, що не має жодного поняття, що це за надпис. Рестік був місцевий.