Кузьма Скрябін - Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

— Елементарно, Кузьміч. Он стоял под горку, я сєл за руль і даже не заводіл, нечем било, просто спустіл ручнік, звук такой уматовий, будто конь пукнул, і єво бочком-бочком, тіхонько поставіло ровно мєжду сосен, я чуть не обосрался, хорошо хоть випригнуть успєл.

Мені в цей момент знов дико захотілося в теремок до Мирона, в місце, де час йде сам по собі, а ти живеш не в ньому, і всі обставини навколо неможливо зв’язати з твоєю в них участю. Я дико захотів додому.

Ніхто не пам’ятає, як ми повернулися в Калінін. Як грузилися, як їхали, чи приїхали всі, хто там був, — досі загадка. На території надутими півнями лазили хіба що пацієнти шкірвена, вимазані зільонкою і всілякими смердючими болтушками виробництва Броніславовича, які за нашої відсутності захопили контроль над зайнятою територією. Два дні тому міністр оборони видав наказ про демобілізацію весняного призову, і в мене чесалися руки випробувати на собі всі свої привілеї у вигляді доступу до печаток, ключів і сейфів. Була п’ятниця, я розумів, що в понеділок буде вже запізно, бо всім зомбі вистачить два дні на повне відновлення відмерлих частин мозку, і вони як мінімум ще на місяць з будуна запряжуть мене в роботу. Пізно ввечері я зайшов в штаб, поскладав на столі всі необхідні для звільнення документи і печатки і почав незворотній процес самодемобілізації. За Євтюхіна я підписувався більше разів, ніж він сам, тому при можливій перевірці виникло б логічне питання: чий підпис є оригінальним.

Остання печатка була поставлена в моєму військовому квитку. Я акуратно все поховав на місце і написав на прощання короткий лист для жителів цього казкового острову, який мене свого часу так гостинно прийняв.

«Спасибо за все, что вы мне успели дать и научить за зти 18 месяцев. Я бы с радостью остался, но я очень хочу домой. Вечно ваш должник — Андрей».

Може, це виглядало за дуже лаконічно в порівнянні з тим, що вони для мене зробили, але в цей момент мені було — до сраки. «Ето армія, Андрєй», як вчив мене Юрій Ізраілєвіч, і там свої закони: ризикнув, пролізло, не зловили — значить переміг.

Я не пішов прощатися ні з ким з друганів, бо прийшлося би їм викласти мій план. Я втратив з ними контакт і ніколи в житті, напевно, більше їх не побачу. І тому всі герої нашої новели залишилися в моїй пам’яті казковими персонажами, яких ніби і не було ніколи, і тому казки завжди хочеться постійно перечитувати, щоби черговий раз впевнитися, що це — казка.

и з Шоніком — куми. Згадайте любий анекдот про кумів — це про нас. Шонік живе в Ужгороді і має до кордону ближче, ніж ми з вами до молочного магазину. Ця небезпечна близькість і сформувала в ньому таку рису характеру, як «Хронічне Несидіння вдома» або «Пріключенія Шоніка». Шонік почав відвідувати концерти всіх світових зірок трохи раніше, ніж став говорити слово «мама». Пізніше він заразив цим і мене.

Я опускаю всі пікантні особливості наших попередніх поїздок, маючи надію, що вони також знайдуть своє відображення у печатних творах в майбутньому, і познайомлю вас із непересічною подією навіть для таких бувалих козаків, як ми, — «Експедицією на Шпіцберген!».

Якої холери туди пхатися? — чую звідусіль ваше логічне запитання. В той час, коли Україна перейшла в температурний режим Турції і можна, стоячи в трусах на балконі, отримати сонячні ванни, як в Анталії, — ми вирішили нанести візит Північним Широтам. Ця ідея визрівала в моїй неспокійній голові від часу, коли географічка в школі попросила віднести глобус у вчительську. Тоді я сказав собі, що там — в льодах — моє місце, і зреалізував свою мрію через тридцять років, протягом яких я морально до цього готував себе і своє найближче оточення.

Отже, дійові особи нашої компанії — Шонік, його дівчина Настя, я, моя жінка і вірний тверезий соратник — Муха і Саня — наш файний колега з Франківська. Трохи про нього: ми з ним знайомі давно, але він не знав, що ми — панки, і тому поїхав.

Андрій Вікторович Кузьменко, тобто я, добре відомий у своєму оточенні спеціаліст з планування ідіотських переїздів. Навіть самий елементарний маршрут він може перетворити на захоплюючу і, саме головне, непомірно дорогу для здоров’я і гаманця подорож. Для того щоб мати гарантію повного виснаження організму і ненависті до себе всієї решти подорожуючих, треба зайти в Інтернет і пошукати рейс компанії Wizzair до пункту призначення. Пара нескладних маніпуляцій — і за десять хвилин тобі приходить на електронку підтвердження, що чудо сталося — ти придбав 5 квитків з Києва до Осло по ціні — 179 гривень!!! Ти сідаєш і плануєш подорож далі, забиваючи в маршрут маловідомі норвезькі міста і села, тримаючи на колінах карти і ноутбук. За дві години маніакального секса з вай-фаєм і Інтернетом ти отримуєш цілу низку роздрукованих квитків на літаки норвезьких компаній і резервацій на готелі по маршруту слідування нашої групи «Катастрофа». Голова, правда, квадратна, але почуття гордості за пророблену роботу і шкляночка холодного італійського — найвища нагорода за недавні муки. Цей процес мав місце зимою, за півроку до виїзду. Були враховані найдрібніші нюанси, і не було звідки чекати несподіванок. Йшов час, і росло збудження від факту наближення подорожі в Арктику. Білі ведмеді стали снитися мені по ночах, а вдень я годинами милувався їхніми зображеннями в Інтернеті. За два тижні до від’їзду Wizzair надіслав мені листа, в якому проінформував, що рейса з Києва не буде. Можете, мол, використати гроші на інший переліт. Я вмію складати з негарних слів речення з ганебним змістом, що і було ефектно зроблено черговий раз. Але це означало одне — ВСЕ НАШЕ ПОДАЛЬШЕ ПЕРЕСУВАННЯ СТОЯЛО ПІД ЗАГРОЗОЮ! Будучи в душі людиною заощадливою, я відразу відкинув можливість шукати переліт до Осло нормальним шляхом. І жадібно взявся за улюблену справу.