Валерій Шевчук - Долина джерел

— Ти закоханий у мою сестру! — вдруге крикнув Вовка, і я побачив його малі, стиснуті кулачки.

Я сидів, опустивши плечі, й дивився на кінчики своїх черевиків. Були заляпані багнюкою й тупо впирались у землю. Туди далі, коло каміння, хлюпала й хлюпала важка вода. Вже зник просвіт у небі, а скельця валялись у траві непотрібними плямками: зелене на зеленому, жовте між зеленого і сіре в зеленому. Я сидів і не дивився на свого малого приятеля, який все ще стояв, відбігши від мене, і навіщось стискав кулачки.

— Вовко,— сказав я повільно.— Можеш мене не боятися. Підійди ближче, я справді хочу з тобою побалакати. От уяви собі, над світом розірвалася велетенська бомба. І ти залишився на землі сам...

— Хо! — сказав Вовка, плюнувши далеко в річку.— Дали б мені гвинтівку, і я ф’ю-іть! — Він свиснув, але підійшов до мене і сів на камінь.

— А потім?

— А потім утік би з дому й бив би диких качок.

— Вовко,— сказав я.— Тоді не треба було б тікати з дому. Тоді не було б ні твого дому, ні качок...

Але Вовка не слухав. Підшукав собі плесканку і, розмахнувшись, пустив її по воді. Камінець легко заскакав по хвилях, а Вовка радісно заплескав у долоні.

— Я б тоді пішов мандрувати, — сказав він, обертаючись до мене. — Обійшов би весь світ і написав би про те книгу.

— Для кого б ти написав книгу? Розумієш, Вовко, людина не може жити самотньо. Вона завжди шукає собі приятеля чи подругу. Це нормально, Вовко. Так що тобі передавала сестра?

Вовка насупився й почав уперто водити пальцем по піску. Я дивився на його палець, а Вовка все більше й більше заплутував кола. Потім підвівся і, заклавши руки за спину, задивився на річку. І я зчудувався, яке доросле й печальне стало в нього обличчя.

Але він не сказав нічого, негнучка пауза зависла між нами. Дивилися на річку, наче хотіли там щось важливе побачити, але не бачили нічого, крім вайлуватих хвильок.

Тоді я підняв каменя й кинув його в воду. І ми обоє дивилися, як розпливаються кола. Кола зіштовхувались із хвильками, і від того чувся своєрідний плескіт.

Вовка підійшов до мене й торкнувся пальцем мого коліна.

— А природознавство — це що?

— Предмет у третьому чи четвертому класі. Коли я вчився, він називався «Нежива природа».

Я встав і взяв Вовку за руку. Він не висмикував її, і ми повільно пішли вздовж берега. Сіро вилискували калюжі, і ми переступали через них, намагаючись зирнути на власні відображення. Але бачили ми, скоріше, відображення один одного: Вовка — моє, а я — Вовчине.

А потім пішли ми по намитому біля берега піску і коли озиралися, то бачили, дві пари слідів: перші до смішного великі, а другі до смішного малі...

Я бачу кімнату. Звичайну кімнату звичайних людей. У ній давно мешкають, і тут немає лоску, який надають своїм гніздечкам чепурухи. В ній живе повний, важкотілий господар, суха жінка, яка майже сюди не навідується,— чи на роботі, чи на кухні,— і мала дівчина Валька. У ній є навіть книжкова полиця, заставлена книгами. Стоїть досить старомодний буфет, обставлений не менш старомодними порцеляновими ляльками, і канапа з вибитими подушками. Я дивлюся на головну прикрасу цієї кімнати — могутнє двоспальне ліжко, і на мене віє тишею. В кутку між вікнами стоїть столик, на якому вічно червоніють паперові квіти, і в тому сутінку, що повільно заповзає в кімнату, вони не червоні, а сірі. Здається, я щось перед цим розповідав, бо мала Валька сидить навпроти мене й слухає, аж рота розкрила. Ми з матір’ю гості в цьому домі, сидимо за столом і ведемо звичайну бесіду ні про що. Інколи я позираю у вікно, ті сутінки там, за ним, синювато-драглисті, і в них монотонно колишеться гілка з трьома зовсім жовтими листками. Вони світяться в тому сутінку, наче впав на них промінь вечірнього сонця. Але сонце вже давно лягло в золоте ліжко, і тільки ці три листки спокійно й трохи сумовито про нього благовістять.

Мала Валька говорить про школу, і я теж намагаюся говорити про школу. Але то було так давно: перший клас — і тисяча дев’ятсот сорок шостий рік, другий клас — і тисяча дев’ятсот сорок сьомий. Мати оповідає, яким я був вундеркіндом: у п’ять років уже читати міг, але навіть господар поблажливо всміхається на ті оповідний — кого нині таким здивуєш, тепер вже учать дітей читати з п’яти місяців!

Мені трохи незручно, що мати цього не знає, в неї пригашені від спогаду очі, і дивиться вона не так на цих людей, що ми їх навідали, як у себе: ходять перед нею сині тіні із відгорілого навіки часу.