Валерій Шевчук - Долина джерел

— Вовки нема!— сказав мій посланець, стаючи проти мене. Колупав пальцем у носі й цікаво зирив на мене.

— Гаразд! — мовив я. — Наступного разу подарую тобі далекобійну гармату. А Вовчина сестра?

Хлопець показав дрібненькі зуби й шморгнув носом.

— Сестра є, — сказав він.

— Молодець, старий, — похвалив я. — Врешті, мені сестра й не потрібна.

— Хе! — сказав хлопчак.

— Мені потрібен Вовка, — докінчив я.

А тоді пішов. Пересік кам’яну греблю і здалеку пізнав Вовку. Той сидів на камені під кленом, зібгавсь у колесо і вимахував лозиною. На мене він не дививсь, а я знову ворухнув пам’яттю, намагаючись видряпати звідти хоч одну казку. Однак голова моя була порожня, а те, що в ній усе-таки з’являлося, Вовка давно вже знав.

— Навіщо ти махаєш цією ломакою? — спитав я.

Вовка скоса зирнув на мене.

— Ну гаразд! — згодився я, сідаючи на камінь. — Можеш скільки завгодно махати своїм прутом. А чого тебе не було на твоєму місці?

Вовка махав лозиною і хитро зиркав краєчком блискучого ока.

— Як поживають твої батьки? — спитав я. — А сестра що, сидить дома й досі?

Вовка так само не відповів, тільки зручніше вмостився на камені. Я провів рукою по старих дошках паркану.

— Фе!— сказав я. — Ти спираєшся спиною об такий бруд.

Вовка пхекнув і цьвохнув лозиною по калюжі. Бризки обсипали нас обох, і Вовка розреготався.

— Ти не відповів на мої запитання,— сказав я.— Врешті, можеш не відповідати, але кожна людина, коли хочеш знати, мусить бути психологом.

— А що таке психолог? — спитав Вовка.

— Кожна людина мусить розуміти інших, — відповів я. — Ось зараз мене зустріли дві мої колишні вчительки. Вони й досі дивляться на мене як на пацана. Ну, то що твоя сестра?

Я різко повернувся до Вовки, але той на мене не дивився. Лише підступно мугикав.

— Звідки в тебе цей ідіотський мотив? — спитав я. — І де це ти взяв такий унікальний музичний слух?

— Це не ідіотський, — поважно сказав Вовка. — Це з опери!

— А ти знаєш, що таке опера?

Вовка не відповів, а змахнув лозиною.

— Ти, очевидно, хочеш, щоб я сьогодні нічого не розказував?

Вовка розширив очі, але відразу приплющив їх.

— Ну гаразд,— сказав я.— Пішли з цього дурного місця.

Я взяв його за руку і потяг у напрямку скель.

— Я не хочу нікуди йти! — крикнув Вовка, вириваючи руку.

— Що з тобою, малий? — нахилився я до нього.

Дивився з мить на мене, і його погляд був особливий.

— Гаразд! — згодився я. — Більше ніколи не водитиму тебе за руку. Але щоб розповісти тобі про Великого Білого Слона і про індійського царя Чандрагупту, нам треба десь затишніше сісти.

Вовка стояв за кілька кроків від мене і дивився спідлоба.

— Ти брехун, — сказав він. — Ти зовсім не хочеш зі мною гратися. Ти зовсім не хочеш розказувати. Ти хочеш довідатися про сестру!

— Мені завжди подобалася твоя кмітливість, — сказав я. — Але сьогодні мені хочеться й справді розказати тобі казку. Як поживають твої кольорові скельця?

— Їм нічого поживати, — сказав Вовка, підтираючи носа.

— Ну, не сердься, — сказав я. — Глянь. На тому камені я розповідаю тобі казки. Я йду туди. А ти як собі хочеш...

Я пішов до каменя і відчув, що Вовка плететься слідом. «Треба не повертатися», — подумав я і зирнув у небо. Висіло воно над головою, кошлате й збунтоване, і настрій мій був теж, як це небо. Все пливло разом з нами, набухле від вологи. Калюжі блищали, пострілюючи клаптиками синього, і була ще тиша, бо на річку ніхто в таку погоду не приходив. Дощі навалилися на землю, розтопили її, і малі клаптики там, угорі, були через те по-особливому яскраві.

Я сів на камінь і почекав, доки підійде Вовка. Була моя голова так само порожня, тільки скімлив на споді серця притамований біль.

Вовка й досі був похмурий. Дивився на мене, наче ставав я кревним його ворогом. Але все-таки вмостився на камені.

Я сидів і розглядав свинцеві хвильки, які лизали скелю. Велика жаба виринула з води і наставила на нас очиська. Я штовхнув Вовку й показав на жабу.

— Що це сьогодні з тобою сталося? — спитав я.

Він не відповів, але на жабу дивився.

— Ти підеш у другий клас, — знову обізвався я, а потім у третій. Тоді вчитимеш природознавство. Отакий, розумієш, цікавий-прецікавий предмет...

— Розповідай краще про Великого Слона, — буркнув Вовка.

Я почав розказувати йому те, що мимохідь поклалося мені на думку. Про Слона, який раптом утратив спокій. Про джунглі, по яких ходив він, наче сам не свій, і про те, що ніхто не міг знайти ліку на ту його журу. Про те, що сонце вже було в його очах не оранжеве, а фіолетове, що зелене виблідло і листя пожовтіло, хоч у джунглях ніколи не буває жовтого листя. Я розповів своєму малому слухачеві про те незвично жовте листя і про великий сум Великого Слона, коли ступав той важезними ногами на впале листя і коли дихав духом прив’ядання. Всі дивилися на Великого Слона як на зачумленого, всі навіть сторонитися його почали: де ж бо це видано, він бачить так чудно світ і їхні вічнозелені джунглі? Де видано, щоб така осінь падала на джунглі? Звали того чудного Слона Харонді, сказав я. І він сумував, печалився з дня на день, той несамовитий Харонді. Тоді вирішили Слони зібрати велику раду, щоб розважити, що робити їм зі своїм нещасливим братом. Вони довго радилися, бо це й справді нелегко додуматися: як би його учинити, щоб листя стало знову зелене в Харондиних очах, а сонце оранжеве? Десять ночей і десять днів радилися Слони, а тоді нарадили послати Харонді до премудрого царя Чандрагупти. Чандрагупта, сказав найстарший Слон, вирішував ще не такі загадки, а може, наш юний брат хворий, та й більш нічого? Може, йому треба з’їсти чар-трави і вся хворість його мине?