Я знову дивлюся на ті листки у сутінку, і на мент мені здається, що також входжу й занурююсь у сиві хвилі, і теж бачу сині тіні, і теж мені стає на серці сумнувато-гарно, бо там, далеко, в неозорому просторі, вщерть запнутому мережею із синьо-срібних ниток, іде малий мандрівничок, заклавши за спину руки, і мандрівничок отой я.
Господар тільки-но поголився, від нього пахне туалетною водою, а на вустах лежить та ж поблажлива всмішка, якою він зустрів материн спогад про моє вундеркіндство. Але мати моя вже зовсім забула про те, вона тепер думає не так про мене, як про тих моїх ровесників, котрим не судилося доступитися до сьогоднішнього дня.
— Гай-гай! — хитає вона головою.— Скількох дітей тоді розірвало!..
— Як так розірвало? — перепитує Валька.
— Такі вони запопадливі, діти,— похитує головою мати.— Розбирали снаряди, міни. Потім ще такі цяцьки були у німців: візьме дитина в руки — та й по ній!
— Мали й ми сховок,— підхоплюю я, достосовуючись до материного тону.— Було там на кожного по двісті, а то й більше патронів, мали ми найсправжнісінькі гранати, а дехто — самопали чи й револьвер. Ми накидували патронів у вогнище, відбігали й слухали, як вони рвалися...
— Ось бачите,— сказала мати. — А скільки я їм говорила?
— В школі в нас було холодно, хоч собак ганяй,— казав тим-таки тоном я.— Чорнило ми приносили з дому, але воно все одно замерзало. В таких маленьких торбинках ми його носили, а коли чорнильниці розбивали, на снігу лишалися фіолетові плями...
Я й справді бачу ту дорогу в фіолетових, зірчастих плямах. Це по ній іде малий мандрівничок з руками, закладеними за спину. В нього задертий носик, а з губи зіслизує легкий посвист. Сьогодні він нікого не здивує, що навчився читати в п’ять років, але й сьогодні не кожен хлопчак повторить те майстерне, переливисте свистіння.
— Тепер нам не треба чорнильниць,— каже майже радісно Валька.— Ми пишемо кульковими ручками. Спершу писали авторучками, а потім нам і кульковими дозволили...
— Отак випроваджуєш його у школу — і поліно дров сунеш під пахву. Самі купували в’язанками — чи ж багато їх докупуєшся?
Це казала мати. Казала буденно, трохи втомлено, бо сиділи ми в цих-от сутінках і мимоволі переселювались через них бозна й куди. Мандрували отак подумки, і я майже реально чув отой переливистий посвист із вуст малого мандрівничка. У Вальки розгорілися при цьому очі, вона зазирала нам у рот, їй були цікаві наші розповіді. Господар цієї хати, в яку ми зараз утрапили, повів себе простіше: наклав на рота долоню, а той його рот став ширший за долоню.
Я зирнув на дівчинку і раптом збагнув: на очах у неї поблискують рожеві окуляри. Ті окуляри наділи їй ми з матір’ю, і мала аж затремтіла: он де були часи — і гранати, і чорнильниці, які лишають на снігу фіолетові плями, і в класах можна було сидіти в пальтах і нічого не робити, раз замерзло чорнило. Я глянув на матір, але тут, у цій кімнаті, сиділа тільки її тінь, сама вона ще й досі мандрувала по синіх глибинах сутінків, що так тонко й прозоро плетуться за вікном. Тоді я раптом пізнав рацію в тому простому русі господаревої руки, яка прикривала рот, ширший за його долоню. Мені здалося, що, отак переносячись у той далекий час, я мимовільно щось втрачаю. «Навіщо воно це, навіщо? — вистукувало в мені, начебто якісь вірші складалися. — Навіщо воно — згадувати, і що це, і кому це, і для чого?» Але мала Валька дивилася на мене заздрісно, і я зрозумів: ми згадуємо тільки тому, що він є в цій кімнаті, чистий отой, захоплений і такий неймовірний погляд.
Господар зумів-таки звести докупи вуста; він устав, великий і незграбний у цих сутінках, і похитався до темно-сірого ока, яке весь вечір німо дивилося на нас із кутка. Око те раптом замерехтіло, попливли по ньому смуги, з’явився тихий і чудовий спів, а вже потім проступили чоловіки у смокінгах, котрі ту пісню співали. Я аж потягся до них, бо вловив у тому співі щось таке, що пояснювало мені й цей сутінок, і настрій, але господар знову похилитався через кімнату, простяг широку й повну руку і вимкнув звук.
Ми сиділи мовчки, дивлячись на чоловіків у смокінгах, які стуляли й розтуляли роти, а мала Валька неспокійно крутилася на стільці: вона все-таки хотіла, щоб ми розповідали. Я знову обдивився кімнату, в яку потрапив, мені підморгнула якась порцелянова лялька, чи, може, це мені так здалося; мати незрушно дивилася на око телевізора. І не було звуку, тільки самі артисти у смокінгах, що широко розтуляли роти, і був ще господар, який сидів, наче індійський бог, ледь-ледь розсунувши в півусмішці вуста, і чекав, доки нарешті не змінять номер.
Читать дальше