Валерій Шевчук - Долина джерел

— Побачила гарного хлопця? — спитав Ігор.

— Трохи кращого за тебе,— відрізала вона.

Присіла коло нього й обхопила його голову разом із газетою.

— І-го-го! — сказала ластячись.— Ну пішли в кіно! Мені нудно, Іго-го!

— Щосуботи ми ходимо в кіно,— сказав Ігор, струшуючись з її обіймів.— А сьогодні в мені бродять винні й шлункові соки. Давай посидимо вдома. Ситі обивателі, котрі сидять удома! Ситі обивателі, в яких у шлунках грають винні й шлункові соки!

Вона не відповіла. Вийшла на кухню й почала домивати тарілки.

Дивилась у вікно, на сусідні балкони, на яких метлялася білизна. Простирадла, сорочки, пелюшки. Якась огрядна бабеха в яскраво-червоному халаті трусила яскраво-червоного килимця.

Ігор знову підстрибнув у кріслі й побіг на кухню.

— Слухай, Валь, це справді цікаво! У світі тисяча сорок шість міст із населенням понад сто тисяч чоловік. Це ж зовсім небагато. В Азії — чотириста сорок одне, в нас — сто тридцять, а в Африці всього одинадцять...

Вона підійшла до нього впритул.

— Ми давно не ходили на люди, Іго-го! — сказала жалібно.

— А нащо? — трохи по-дурному витріщив він очі.

— Людям завжди хочеться на люди. В театрах вони дивляться одне на одного, на вулицях вони теж дивляться одне на одного...

— Велика радість! — патетично видихнув Ігор.— Елементарне міщанство!

— Хоч сто разів,— сказала Валя.— Не ми вигадували це життя!

— Десь я це чув,— скинув він руку.— Стривай, стривай! Хто це сказав?

— Це сказала я,— всміхаючись, відповіла Валя.

— Дивно,— закліпав очима Ігор.— А я думаю: звідки такий знайомий афоризм?

— Ми взагалі мало про що нове розмовляємо,— проказала вона серйозно.

— Ов-ва! Не ми ж вигадували це життя! А відтак, скільки його можна вигадувати?

— Ви шалапут, мій любий! Може, підемо на бульвар?

— Хм!—Ігор почав згортати газету.— Дивно! Яка велика настирливість у такої кволої й ніжної істоти!

Вона витерла останню тарілку й почала мити руки.

— Мені чомусь хочеться до людей,— сказала вона і чи винувато, чи жартівливо зирнула на нього.

Одягла пальто й побачила, що на швах воно потерлося. Та й на вихідних туфлях не виявилося набійки, й вона змушена була вдягти буденні. Зирнула в дзеркало і побачила, що зморщок біля очей побільшало.

Ігор натяг своє заважке пальто і, як завжди, погано заклав шарф. Вона поправила його, змахнула з пліч волосинку, й вони пішли.

Хміль уже покинув їх, і настрій, що покликав на цю прогулянку, поступово гас. Сина вони відправили до баби, бо той мав поганий апетит, а баба хвалилася, що в неї діти завше мають апетит добрий. Тепер наче чогось бракувало.

— Може, заскочимо, я вип’ю пива! — запропонував Ігор.

— Іди, я зайду в «Галантерею».

— Ми ж пішли гулять!

— Все одно зайти треба...

Вона зайшла до магазину, обдивилася відділ подарунків: сувеніри, кліпси і брошки. Потім пішла у відділ кофт. Завернула, зрештою, в чоловічий відділ і купила Ігорю майку. Якось мимовільно почала рахувати гроші й рівняти їх до днів, що залишалися до получки.

Після того вони зустрілися й пішли по магазинах. Вечір був м’який і теплий. Дівчата були розкішні й гарні.

І Валя подумала про себе. Зазирнула в дзеркало вітрини, і, хоч вечір прикрашав і її, вона подумала, що це вже не те.

— Може, підемо на бульвар? — запропонував Ігор.

Але вона хотіла вже додому.

— Якось іншим разом... Хіба тобі погано?

— Чого ж? Як там наш Вовчок?

— Я вже теж заскучила. Звичка! — вона засміялась і подивилася на веселий гурт молоді. Один щось розповідав, аж присідав, а компанія бралася за боки.

Потім вони сіли в трамвай, і Валя скоса зирнула на чоловіка. В нього вже звисало підгарло, а лоб перерізувала зморшка.

Спереду сиділа закохана пара. Хлопець обіймав дівчину за плечі, а вона схилила до нього голову.

«А коли б це зробила я, — подумала Валя, — було б уже смішно!»

...Повільно підіймалися на свій п’ятий поверх. Вона зупинилася й глянула вниз. Виднілися старі кахляні плити. Старі знайомі кахляні плити! Як ці сходи з обмальованими стінами й крейдяними надписами: «Іра», «Вова», «Нінка — дурна». І перила, порізані ножиком: «Свєта + Толя = любов!» І своєрідний, дуже знайомий запах.

Ігор відчиняв двері; повз них по сходах злодійкувато шмигнула брудно-біла кішка.

— Киць, киць! — покликала Валя.

— Облиш!

— Слухай! — сказала Валя.— Давай заберемо того кота до себе!

Але кота вони, звісно, не взяли. Заплеснули двері й знову опинилися вдома. Ігор щось говорив, вона слухала неуважно, і він замовк. Тоді говорила щось вона, він слухав неуважно, і вона замовкла. А ще потім, вже готуючись спати, вона зазирнула в газету й прочитала, що якийсь селекціонер зібрав у себе чотири тисячі сортів картоплі.