Валерій Шевчук - Долина джерел

Опритомнів, коли його облили водою. Лежав, притиснутий до землі, вірьовка стягувала дозаду руки, а перед обличчям стояла важка нога. Вітер накочував йому на обличчя листки, і пахло пожежею. Його підвели, і він знову побачив себе серед стін. Крізь проломи від ударів пороків проглядала синя далина, заставлена палахкотливими деревами й позначена димами пожеж. А там далі, де пролягав обрій, він угледів перекотиполе. Вигулькнуло десь із-боку, а за ним, як клубки,— інші; котилися вони в бік Перемишля, туди, де витиналися гори. Полем ходили люди з опущеними до землі головами. Мали в руках по палиці й безнадійно шукали щось у листі. Розворушене листя летіло за перекотиполями. Сонця не було видно, хоч небо було погідне, аж блаватне. Але день горів осінню так само, якби було сонце; лише одного бракувало в цім видиві — тіней. Ні від стін, ні від людей, ні від перекотиполь, ні від дерев. Були лишень самотні постаті, що ворушили пальцями листя, а оддалік, наче човни,— перекотиполя. Люди рухалися в однім напрямку, і це був напрямок, протилежний рухові перекотиполь. А коли Митуса роззирнувся, біля нього знову було порожньо, й він вирішив будь-що бігти. І він побіг, хоч усе лишалося навколо, як і досіль: і стіни, пробиті пороками, і порожнеча, і люди там, у полі, зі своїми палицями, і небо без сонця, але навдивовиж блакитне. Він побіг ще швидше, а коли знову впав, на нього раптом кинулися дерева, намагаючись поранити верхівками в груди...

Митуса опритомнів знову — цього разу на нього вилили кілька відер води — і важко розплющив повіки. Боліла голова, здавалося, розпухла зсередини і тисла на череп, руки були зв’язані, й він відчув, що тім’я його горить, наче в огні. Але коли його підвели, Митусі полегшало, відчув, що слабість поволі зникає. Це було потрібно співцеві — не хотів ставати перед князем охлялий.

— Ну що ж,— сказав він варті.— Ведіть!

Князь Данило був у військовому спорядженні. Він легко зіскочив з коня і чекав, коли до нього підведуть співця.

— Я давно хотів цієї розмови,— сказав Данило, кидаючи швидкий погляд на Митусу.— Ще з того часу, коли ти відмовився бути моїм співцем.

Митуса підвів голову.

— Волієш розмовляти зі мною як із бранцем?

— Як з людиною,— усміхнувся Данило.

Він сам розв’язав Митусі руки. Той розправив закостеніле тіло і звів догори очі. Дивилося на нього жовте, наче хворе, сонце.

— Ну от,— сказав Митуса, обмацуючи собі голову. На тім’ї запеклася кров.— Ну от,— повторив він,— я готовий до розмови.

— В давнину,— мовив Данило,— співці славили князів. Чи, може, ти забув Боянову славу? Вони підтримували їхню силу, добре ім’я і звитягу, а не кликали людей до чвар.

— Я не кличу людей до чвар,— глухо відказав Митуса.— Я лише бачу велику руїну.

Данило вже дратувався.

— Я це бачу й сам,— сказав він різко.— Тому й хочу об’єднати нашу землю. Я хочу поставити татарам на перепоні міцний заслін Галицького князівства, об який завойовники розтрощать собі черепи. Але я не можу цього зробити, бо чи один, чи другий, чи третій стає мені на заваді і, як і ти, руйнує те, що я лиш починаю намислювати. Ми маємо одні думки, Митусо, тож нащо розпалювати чвари?

— Я відмовився складати пісні про тебе тому,— Митуса знову обмацав собі голову, а коли доторкнувся рани, різко відсмикнув руку,— що винуваті в розбраті князі. Вони перші почали сваритися за свої вотчини. Вони перші піднесли руку на брата свого. І між них не знайшлося жодного, хто міг би цьому зарадити. Риба гниє з голови, князю!

— Я розумію це також, Митусо,— розважливо сказав Данило.— Саме тому й вирішив вчинити те, що мріється тобі. Я вирішив закласти на нашій землі особливу державу, де не буде чвар. Але передусім мені потрібно розбити татар, а для цього треба, щоб такі, як ти, допомагали мені.

Митуса пильно вдивився в князеве обличчя.

— Дивна думка прийшла мені в голову, князю. Дивна, скажу тобі, думка. Ми все говоримо про чвари. Але вони виникають у нас самі від себе. Ти борешся з ними і вже тим самим сієш їх. Але найстрашніше для мене не те. Найстрашніше, що я, борючись із тим же, що й ти, чиню так само...

Навколо майоріла осінь, вітер набрав ще більшої сили і котив на них уже цілі валуни листя. Вони стояли серед цього листя, чимось схожі один на одного, скуті одним настроєм і одним почуттям. Перед ними слалася дорога, звичайна польова дорога. І Митуса здивувався, що й вона засипана листям, хоч навколо — жодного деревця. А листя лежало барвистим килимом, і він зрозумів, що то попіл з пожариськ. Вони дивились, як сходить над пожариськами жовте, хворе сонце й освітлює густі юрби завойовників, що вкрили їхню землю, як сарана. Набігло їх сюди багато, так багато, що ніде було спочити окові; було їх як мух, бо й були вони мухами. Горіло попереду велике вогнище, сипало барвистий попіл, і між того попелу гуляла тривога. Вони вловлювали гарячі полиски вогню, що розпалювався все більше й більше; вогонь уже накочувався й на них, і вони втопилися раптом у буряній, шумливій стихії, яка сипала й сипала на землю хвилі шарудливого, перепаленого листя.